Євгенія Кононенко - Імітація

— Вони жили поряд на Саперному полі, — відповіла Лариса.

— Так, — підтвердила Анжела, — і ще тоді, коли вона тільки вчилася в десятому класі, мені наснився такий сон про неї, що я зрозуміла: вона закінчить погано!

— А який сон? — жваво цікавиться Майя Гаврилівна.

Товариство за столом починає переповідати, що кому снилося двадцять років тому і що збулося, а що ні. І навіть Лариса, яка нібито є розумною жінкою, виявляє велику обізнаність у тлумаченні сновидінь, чим пишається.

Рідкісно бездарний вечір, — думає Риженко. — Якщо вчора ми щось з’ясували, то сьогодні суцільна втрата часу. Але встати й піти не виходить і він робить спробу перевести розмову з містично-потойбічних рейок на реальні, бо ж люди гинуть саме на таких.

— Анжело, вибачте, я трошки зміню тему. Можливо, вам випадково відомо, чи не зустрічалася покійна Мар’яна з кимось, крім американця Джері Біста?

— Якраз про американця я не знаю. Не було в неї ніякого американця! Але рік тому, так, то було в грудні, ще до нового року, в неї зупинявся мужчина. Я прибирала у ванні. А потім забирала дві подушки з підлоги в кабінеті.

І ми дуже любили на підлозі, — подумав Риженко.

— А потім, десь навесні, — белькотала Анжела, — у неї знову зупинявся мужчина, я думаю, той самий, він був із хлопчиком. Хлопчик спав у великому ліжку в спочивальні, а вони знову на підлозі в кабінеті. Хлопчик грав на скрипочці. І влітку перед осінню вони з’являлися. А більше їх не було. Це я точно знаю!

За вікном виє вітер. Гримлять ринви, здригаються шибки. Час додому. Риженко і Чеканчук, обидва, з жахом думають про необхідність проводити додому Анжелу.

— Наступне засідання Групи Пошуку Істини призначається в мене, — каже Риженко в передпокої.

— Гаразд, погоджується Лариса, — граблі з вікна навпроти ще стирчать?

— А куди вони подінуться?

— Всі ми нібито нікуди не подінемося, але раптом одного дня... Між іншим, ти пам’ятаєш, як рік тому ми приходили до тебе з Мар’яною?

— Це було два роки тому. Час біжить швидко, Ларисо...

Обидва Олександри й Анжела вийшли на вулицю, пішли вгору до великої магістралі, хоча Риженку вниз — він мешкає тут, поряд, на вулиці, де, перекрикуючи вітер, дзеленчать трамваї. Анжела хутко зникла, ніби розчинилася в темряві поміж вечірніх вуличних тіней. Риженко провів Чеканчука до зупинки тролейбуса в бік Майдану. Дорогою Чеканчук хотів розповісти Риженку про свої знахідки протягом дня, але вітер був таким сильним, що вони розпрощалися на зупинці, тільки-но підійшов тролейбус.

Чеканчук дістався додому по десятій. Поки відмикав оселю, чув за дверима часті телефонні сигнали. Увійшовши, відразу схопив трубку:

— Я слухаю!

— То Мар’яна загинула? — запитав незнайомий голос.

— Так! Кілька днів тому. Ви отримали моє послання?

— Отримав. І Анатолій теж загинув.

— Я прошу вибачення, я не знаю Анатолія.

— А він загинув. Декілька годин тому. Як стало темно.

Так. Анатолій Сумцов. Вулиця Над’ярна, 6. Селище міського типу Дружбонародівка.

— Я дуже вдячний, що ви мені подзвонили.

— Нема за що. А я вдячний, що ви нарешті озвалися. Може, познайомимось?

— Я Олександр Чеканчук. Колега Мар’яни Хрипович.

— Дуже приємно. Коля Кубов. Сусід Анатолія.

— Ви також із Дружбонародівки?

— Абсолютно правильно. Це на мій комп’ютер прийшло ваше повідомлення сьогодні вранці. Анатолій ще тоді був живий.

— А що з ним сталося?

— Хтось його порішив сокирою. У його будинку.

— Господи, який жах! А ви знали Мар’яну?

— Бачив раз чи два. Вона приїздила до Анатолія. А чому вона загинула?

— Кажуть, нещасний випадок. Упала на рейки, поки чекала електричку.

— Впала на рейки? Це на неї не схоже. А може, смерть Мар’яни і Анатолія якось пов’язані?

— Якби ж то знати. Миколо, ви дозволите дзвонити вам?

— Звичайно, Сашо, записуйте! Дзвоніть, завжди радий вас чути.

Приголомшений Чеканчук зачинив вхідні двері, скинув взуття і верхній одяг, увійшов до кімнати, відразу підійшов до бару, налив коньяку, зробив великий ковток. Але коньяк, що йде від вуст до центру свідомості манівцями, не допомагав. Чеканчук відкрутив пляшку горілки, випив повну склянку. За упокій раба Божого Анатолія. А ми так шукали тебе, думали, ти нам щось розкажеш про Мар’яну. Звичайно, ти міг відмовитись розповідати. Чому я звертаюсь на «ти» до чужої людини? Якщо там і правда зустрічаються, сорокашестирічний невдаха зустрінеться із тридцятисемирічною щасливицею. Решта її кавалерів поки ще тут.