Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

Соломія намагалася відволікти Едика від спогадів «зі знаком якості», а він, округлюючи очі, плів, що колись лабав у гурті Ротару, «так, у Соньки, і ось вона, якось перед виходом на сцену й каже…»

Він швидко п'янів. І Лобода, підкидаючи запитання, виводила на потрібне.

— А що? Звичайно, що Танька дочку ненавидить! За що любити вишкребка, який купається у баблі?

— І, вашою думкою, могла б зробити їй зло? Не бажати, а отак, взяти — зробити?

— Ти дурна, чи прикидаєшся? Та? Потумкай, тобі, коли мантулиш там на кухні, не хочеться підсипати трутки? А якщо б ще гарантія, що тоді бабло твоїм буде?

Напевне вираз обличчя співрозмовниці чимось заперечував цей постулат, незаперечний для Едика. Бо його круглі очі стали важкими, мов мідяки. Він урочисто підняв указівний палець: «Запам'ятай. Там, де гроші — там ми всі один одного — гам! — і проковтнемо!»

Лобода повільно спитала:

— А ви? Ви також готові отак, власноруч?.. Якщо — гроші?

Він не злякався, не образився. Він уголос прикидав резони. Мовляв, якщо дівки не буде — йому нічого не обломиться. Він їй — ніхто, нічого йому по ній не відійде.

— Хоча, як подумаю… Я ж Дідух! Може, мама Муся не просто своє, може, його, справжнього мого батька, прізвище дала? А він мені — дулю? Як подумаю… Повбивав би!

Ковтнув свого дикого коктейлю. Очі знову стали важкими. Глянув з підозрою, геть забувши, що півгодини назад натякав чи не на кохання з першого погляду:

— Ти… Ще одна з претенденток? Гарна. Виходить, старий Дзюник тебе натягав? А потім кинув на гроші? Як ти тепер туди втерлася? Ну, у це багате гніздечко?

(«Пора припиняти цей раунд. Лишити цього, невизнаного, разом з його музикою. Тікати — не тікати, але у темпі переміщатися на чистішу територію»).

Лобода залишала свого кавалера, й дійсно, з музикою. Бо він раптом голосно затягнув, злим козлетоном: «А шмєлі — всє на мєлі! Даже тля — без рубля… Раскажу я всем знакомим, бить абідно насєкомим…»

А в метро було прохолодно. Соломії пощастило з вільним місцем, щоправда, вже на своїй лінії, після пересадки. Вона рішуче стягла резинку з ненависного хвостика, пальцями прочесала волосся.

«Отже. І справді — кубло. Через гроші — можна усе? Хто ще, крім Едика, з тих, що в'ються навколо, вважає це аксіомою?»

Що ж. Про дещо вона довідалась. Едик, коли розмірковував, що з мертвої дівчини він не отримає нічого, а з живої щипає хоч по дрібничці, красномовно підкинув на руці якісь ключі. Від котеджу? Схоже, що так. Як з'ясувати, чи не зникали звідтам ключі?

Якщо припустити, що цей пузань таки може повсякчас відкривати двері… Зрозумілими стають шурхотіння у будинку, той пункт з перелічених Бонком «непоняток», коли Ася до смерті злякалася, почувши, що хтось пізно увечері, за відсутності Романа, нишпорить нанизу.

А оса в шухляді? Їхній із Зайцем експеримент довів — якщо скрадатись, а нагорі нікого нема, так цілком можна пробратися туди і вдень. Проте… Едик не виглядає на холоднокровного сміливця. Аж ніяк. Та й на особу, котра зможе шкодити так витончено… Хоча, чи знає Лобода достеменно, якою має бути психіка людини, котра може використати осу в шухляді як підступну зброю?

Психіка! Еге ж, зараз вона поїде не додому. Потяг іще не перетнув Дніпро? Добре, повертатися буде менше. Хай би Олена змогла зараз прийняти її! Хочеться розв'язати хоч один вузлик. Хоч із цією втратою пам'яті при падінні на східцях.

Вечір на Позняках підкреслював тишу саме звуками. Приязними. Біля під'їзду хтось гукнув дитину. На лавці — сміялися. Клацнули дверцята автівки.

Соломії здавалося — вона давно не чула всього цього, непомітного, звичного. Хоча звичайно, що це ілюзія. Повертається ж вечорами сюди, додому. Але в голові продовжує висіти напружена тиша чужого котеджу.

Вона іще раз переглянула нотатки, те, що записала у блокнот, коли розпитувала психіатра про випадки амнезії. Що ж, завтра є про що питати Асю. Правда, невідомо, як підступитися до неї з дивними цими запитаннями.

Подав голос мобільний. Бонк. Просто так, спитатися про новини з підпілля, у яке запхав Лободу? Чи, борони, Боже, вибухнула чергова «нєпонятка»?

Здається, на другому кінці віртуального дроту почули її побоювання:

— Ти, ето… Кароче — не лякайся. Я — просто так.

У слухавці пролунав глибокий видих, ніби «просто так» давалося Бонку нелегко. Він невпевнено говорив, що опинився на Позняках проїздом, і згадав, як привозив їй ножі, ну, й кароче, як вони, ці ножі, працюють?