Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Він відкриває ніж і розрізає пакетик. З тихим звуком той засмоктує в себе повітря. Потім на його долоню висипається грудкуватий темний порошок, неначе в пісок, яким вимірюють час у пісковому годиннику, вилили рідке мастило.

Він навмання вибирає кілька коробок, відкриває і, заглянувши в них, акуратно кладе на місце.

Пригвинтивши задню кришку, він заштовхує холодильник на місце. Я не допомагаю йому, я більше не можу торкатися до нього. Він пригвинчує металеву скобу, ставить стінку, приносить молоток і акуратно прибиває її на місце. Все це він робить неуважно і напружено.

Тільки потім ми дивимося одне на одного.

— Маям, — кажу я, — проміжний між очищеним опієм і героїном продукт. Він містить олії, тому його треба зберігати в холодильнику. Його розробив Терк. Мені розповідав про це Раун. Це частина операції між Терком і Верленом. Шматочок пирога для Верлена. Повертаючись назад, ми повинні зайти в порт. Можливо, у Хольстейнсборґ, можливо, в Нуук. Можливо, у нього є зв’язки на «Ґрінленд Стар». Ще якихось десять років тому вони привозили сюди контрабандою спиртне і сигарети. Цей час уже минув. Це вже стало «добрим старим часом». Тепер у Нууку багато кокаїну. Тепер гренландська верхівка живе як європейці. Тут чудовий ринок збуту.

В очах у нього мрійливий, далекий вираз. Я повинна дістатися до нього.

— Яккельсен, мабуть, знайшов це. Він, мабуть, зрозумів це. І випадково видав себе. Він, напевно, прийняв дозу й переоцінив свої можливості. Почав натискати на них. Це змусило їх вжити заходів. Терк влаштував усе з телеграмою. Він змушений був це зробити. Але вони з Верленом ненавидять один одного. Вони — з двох різних світів. Вони разом тільки тому, що можуть бути корисні один одному.

Він нахиляється до мене і бере мене за плечі.

— Смілло, — шепоче він, — коли я був маленьким, у мене був такий заводний танк на гусеницях. Якщо перед ним ставили який-небудь предмет, він міг дертися вгору по ньому, бо в нього була низька передача. Якщо предмет нависав над ним, то він, повертаючи, рухався уздовж нього і знаходив інший спосіб перебратися на той бік. Його не можна було зупинити. Ти — така машина, Смілло. Тебе треба було тримати подалі від усього цього, але ти весь час втручалася. Ти повинна була залишитися в Копенгагені, але несподівано опиняєшся на борту. Потім вони садять тебе під замок, це моя ідея — так найбезпечніше для тебе. Двері замикають, досить про Сміллу, і ось будь ласка — ти вже вибралася. Ти весь час з’являєшся, наче сніг на голову. Ти така машина, Смілло, ти подібна до такої дитячої чашки-невиливайки, яка весь час піднімається.

У його голосі борються непоєднувані почуття.

— Коли я була маленькою, — кажу я, — мій батько подарував мені плюшеве ведмежа. До цього у нас були тільки ті ляльки, яких ми самі робили. Воно протрималося тиждень. Спочатку воно забруднилося, потім у нього вилізла шерсть, а потім воно порвалося, і те, чим воно було набите, висипалося, а крім цього, у нього всередині нічого не було. Ти — таке ведмежа, Фойле.

Ми сидимо поряд на ліжку в його каюті. На столі стоїть одна з пласких пляшок, але п’є тільки він один.

Він сидить зігнувшись, опустивши долоні між колінами.

— Це метеорит, — каже він, — щось таке, як камінь. Терк говорить, що він старий. Він застряг під льодом у чомусь подібному до сідловини скелі.

Я згадую фотографії серед Теркових паперів. Мені треба було ще тоді здогадатися. Те, що нагадувало рентгенівські знімки, — Відманштеттова структура. Є в будь-якому шкільному підручнику. Ілюстрація поєднання нікелю і заліза в метеоритах.

— Навіщо?

— Той, хто знаходить щось цікаве в Гренландії, повинен повідомити про це до Державного музею в Нууку. Звідти вони подзвонили б до Мінералогічного музею та Інституту металургії в Копенгагені. Знахідка була б зареєстрована як щось, що становить національний інтерес, і була б реквізована.

Він нахиляється вперед:

— Терк говорить, що він важить п’ятдесят тонн. Це найбільший метеорит у світі. У них із собою в дев’яносто першому році були кисень і ацетилен. Вони відрізали кілька шматочків. Терк говорить, що в ньому алмази. І речовини, яких немає на землі.

Коли б не ця складна ситуація, мені б, напевно, здалося, що в ньому є щось зворушливе, щось хлоп’яче. Натхнення дитини на думку про загадкову речовину, алмази, золото під воротами веселки.

— А Ісайя?

— Він був у дев’яносто першому році. Зі с-своїм батьком.

Так, звичайно, і мало бути.