Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Облат підняв руку в заспокійливому жесті. Він нагадував пісочний годинник, у якому крізь горлечко неспішно сиплеться тоненька цівка.

— Послухай мене уважно, — попросив він. — Повторюю, ці сцени були обрані з кожного восьмого розділу, починаючи з перших людей. Але навіть дитина помітила б, що між другим і третім зображенням інтервал становить не вісім, а шістнадцять глав.

— Ну і?

— Бракує однієї глави. Одного етапу, який входить до системи, але якого Отто Ланц не намалював.

— НУ І?

Антуан тицьнув пальцем у порожнє місце посередині хреста.

— Відсутня картина по центру фрески відповідає главі 19 книги Буття.

— Про що в ній ідеться?

— Про знищення Содому та Гоморри.

— І як це може бути пов’язано з посланцями?

— Ця частина історії — ніяк, але там є продовження...

Ньєман нахилився, впершись руками в стіл — Івана знала цей жест: зазвичай він робив так, щоби стриматись і не дати підозрюваному ляпаса.

— Та бляха, народжуй вже!

Несподівано Антуан звівся на ноги й застиг, опустивши голову й поклавши руки на груди, наче для молитви.

— Продовження — це історія Лота.

І він узявся оповідати цілий епізод зі Старого Завіту.

— Лот, — повів Аперґіс, — був племінником Аврама. Він жив із дружиною в Содомі. Одного дня він виказав гостинність двом янголам, яких відправив Господь. Увечері містяни прийшли до його гостей, вочевидь, щоб їх зґвалтувати. Лот втрутився й навіть запропонував натомість двох своїх дочок. Чоловіки наполягали, і Бог наслав на них сліпоту. Він попередив Лота, що над Содомом і Гоморрою, сусіднім містом, піде дощ із вогню й сірки. Лот якраз встиг утекти зі своїми дочками й дружиною. На жаль, жінка обернулася, щоб поглянути на охоплене вогнем місто, і перетворилася на соляну статую...

Тепер Антуан міряв кроками кімнату, розмахуючи вказівним пальцем, немов насилаючи прокляття.

— Не можна було озиратися на гріхи Содому, на кару Божу... Усе це було справою Господа.

Ньєман ступив крок у його напрямку, мабуть, щоби потрусити його за петельки.

— Потерпи, Ньємане, — спокійно мовив той. — Тоді Лот із двома своїми дочками знайшов прихисток у печері. Однієї ночі, стурбовані, що не знайдуть чоловіків у цій пустелі й не матимуть дітей, дочки напоїли батька та з’єдналися з ним. Із цього кровозмішення походять два племені, моавитяни та аммонітяни.

Ньєман гупнув кулаком по столу. Івана й Деснос підстрибнули.

— І чим усе це може нам допомогти?

Антуан усміхнувся.

— Племена, породжені інцестом, тобі нічого не нагадують?

Ньєман став перед аскетом.

— Нам відомо, що посланці практикують інцест, і то впродовж століть. Це гидко, це жахливо, як завгодно, але це надто давня історія, щоби становити мотив для вбивства, шариш?

— Дай мені договорити. Лот для них — такий собі зразок. Точніше, я думаю, що посланці ототожнюють себе з одним із двох племен, породжених його дочками, аммонітянами. У кожному разі, саме на це Отто Ланц хотів указати їм своєю... ненамальованою фрескою.

— Чому саме з цим племенем?

— Бо вони поклонялися одному конкретному божеству, Молоху, а староєврейською його ім’я пишеться: МЛХ.

Івана здригнулася: це воно. Це справді воно.

— Молох, — запитав Ньєман, — це той, кому приносили в жертву дітей?

— Саме так.

Івані сяйнула ідея:

— А в Біблії уточнюється, як саме їх приносили в жертву?

— У вогні.

Ньєман роздав накази на парковці біля відділку. Терміново скликати всі пожежні бригади. З Бразона, Ґебвіллера, Кольмара. Загасити вогонь та обшукати кожне багаття, щоби знайти тіла і врятувати всіх, кого ще можна було. Тоді кинути за ґрати всіх цих виродків, поки їх не забере смерть.

У повітрі витав, посилюючись, запах диму. Жандарми недовірливо перезиралися. Але не на часі було пояснювати. Про це нагадував дощ із попелу, який падав їм на голови.

Поки всі бігли до своїх машин і фургонів, Івана схопила Ньємана за руку.

— Я тут дещо пригадала.

— Що?

— Сьогодні ввечері я бачила, як посланці носять через поля мішки з вугіллям, аби краще горіло. Ось що означає вуглинка у роті. Вбивця залишив підказку, щоби ми здогадалися про характер жертвоприношення.

— А раніше ти не могла сказати?

Івана відповіла, ледь помітно всміхнувшись:

— Пробачте, Ньємане, у мене досі виноградне сусло в мозку.

Він уважно поглянув на неї, і це було наче дивитися в дзеркало. За свої псячі фліківські життя вони бачили всяке, Ньєман іще більше за Івану, але тепер поріг їхньої терплячості було перейдено.