Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Захотілося зблювати. Тепер вона розслідувала не одне чи кілька вбивств, а справжній геноцид, цілеспрямоване знищення цілої категорії людських істот.

Івана пошукала двері: іншого виходу не було. Вона повернулася в коридор і помітила поворот ліворуч. Її острах різко зріс. Чого саме вона боялася? Всі були мертві. Принаймні трійця босів. Що ж до інших, цієї самої миті вони, мабуть, підкидають дрова в багаття чи йдуть стінкою на пожежників і жандармів посеред виноградників.

Коридор був захаращений перекинутими стільцями. Івана переступила їх, пройшла повз ветхі туалети, тоді повз другі двері ліворуч, за якими було звичайне звалище, і треті, які вели до обкладеного кахлями приміщення без меблів і вікон.

Нарешті праворуч показалися ще одні двері. Вочевидь, ті, що потрібні, бо замкнені... Двері були металеві. Їх неможливо було вибити. Особливо з цими довбаними стільцями, які не давали розігнатися. Івана витягла пістолет і прицілилася в замок, якомога далі відхилившись від одвірка, щоб уберегтися від рикошету.

Однієї кулі вистачило, щоб знести і замкові язички, і гніздо. Флікиня штовхнула двері крізь запах розплавленого металу та зрозуміла, що це воно. Кахляна лабораторія близько сорока квадратних метрів. У дальній стіні — віконце, ще менше, ніж у кімнаті для мерців. Посеред зали стояв лабораторний стіл, а ліворуч, по діагоналі — невеличкий письмовий, із лакованого дерева.

За столом — книжкова шафа з ґратчастими дверцятами. Поруч із нею — скляні полички, де зберігалася колекція хірургічних інструментів минулих століть: скальпелі, щипці, ножиці...

Те, що найбільше цікавило Івану, розташовувалося праворуч від лабораторного столу. Там стояла холодильна шафа, схожа на вітрину в супермаркетах, довжиною на всю стіну. На поличках — колби, флакони, банки, вміст яких уже починав псуватися.

Безсумнівно, перед її очима були речовини, які Циммерман вводив хворій малечі, аби вбити чи приспати їх. Саме це вона й шукала. Івана сподівалася знайти тут якусь підказку, що відкриє їй імена дітей, приречених померти цієї ночі.

Флікиня підійшла ближче. Ембріони, органи, фіброзні тканини, а також хімічні розчини, які несли смерть. Вона відчинила скляні дверцята. Цієї миті вона подумала: «Коло замкнулося». Das Biest. Звір був тут, перед її очима. У нього не було всіяної іклами морди, як в Іваниному сні. Не було тіла, вкритого шовковистою шерстю. Звір був набагато могутнішим. Він жив у головах посланців і щодня вів їх за собою. Він відшліфовував розвиток общини.

Нарешті Івана знайшла, що шукала. Три пробірки, закупорені корками, з етикетками, як у будь-якій лікарні. На них було написано назву препарату — тіопентал, — його склад (пентотал R, тіопентал R), дозування, термін придатності...

А внизу — від руки — приписано ім’я. Два перших ні про що Івані не говорили, але останнє відразу впало в око: «ЖАН».

Жан, син Рашель і Жакоба, млява дитина, яку вона бачила в медцентрі перед тим, як їй ввели седативне.

Убивцею була Рашель.

Вона порішила Самюеля, єпископа, Жакоба, керівника, і ката, Циммермана. Та, що вдавала, ніби захищає свою общину й живе в повній гармонії з нею, всіх надурила. Вона вела подвійну гру з Іваною, вдаючи з себе невинну квіточку. Обманювала посланців, прикидаючись, ніби шукає вбивцю. А насправді досягала своєї мети — просто врятувати своє дитя. І мимохідь розкрити правду, залишаючи натяки на щорічне жертвоприношення.

Івана пригадала її круглясте лице з променистими очима, її дивну манеру всміхатися, хитаючи головою. Це вона проломила череп покидькам, поклала їм до рота вуглинки, порізала їм груди...

Раптом до її вух долинув шепіт. За її спиною хтось молився.

Івана обернулась, але було надто пізно.

Вона миттю їх упізнала. Двоє здорованів, які схопили її в дитячій лікарні. Такі собі широкоплечі Дюпон і Дюпонн [33] Двоє детективів, персонажі серії коміксів «Пригоди Тентена». у солом’яних брилях. Бездоганно вдягнуті, вони стояли по інший бік лабораторного столу. Із побожним виглядом і примруженими очима вони тихо зверталися до Всевишнього. Мабуть, такий самий урочистий, екстатичний вираз обличчя вони мали того дня, коли приймали хрещення в річці Лаух.

У руках вони тримали грубі виноградарські інструменти: садовий ніж і ручна пилка в одного, саджальний кілок із вигнутою ручкою та серп для винограду — в іншого.

Не встигла Івана кинути ліхтарик, аби витягти пістолет, як садовий ніж впився в її кисть, перерізавши одну з поверхневих вен. Її блискавкою пронизала хвиля болю. Ліхтарик покотився підлогою. У його промені Івана побачила, як бризнула, плямуючи порізаний нітрил, її кров. Вона все ж спробувала вихопити ствол, але від болю не змогла стиснути пальці. «Зіґ зауер» упав кудись у пітьму.