Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Перша затяжка обпекла їй горло.

Від другої запаморочилося в голові.

І лише третя нарешті повернула їй ясність думок.

Івані здалося, наче її єство нарешті повертається в тіло. Вона відчувала, як знову стає Іваною Боґданович, тридцять два роки, лейтенант поліції з Центрального бюро, більше схожого на аванпост пекла.

Тоді вона відчула відразу. Їй здалося, ніби з димом від тютюну посланниці до її легень проникає сама Рашель, її вбивча жорстокість, її материнська любов.

Івана пожбурила недопалок і запитала:

— Ви пам’ятаєте будинок 151 на авеню Пабло Пікассо в Нантеррі? Вежі Айо?

— Уся моя молодість! — відказав Ньєман грайливим тоном.

— Я говорю про дівчину біля під’їзду. Ту, яка вистріляла весь магазин в обличчя свого дилера, а також батька її дитини.

Ньєман зробив крок, щоби порівнятися з Іваною. Вони обоє стояли лицем до задимленого горизонту, ще теплого від згаслих багать.

— До чого ти хилиш?

— Тоді ви взяли ту дівчину під своє крило і знищили всі докази, що на неї вказували.

Ньєман стривожено подивився на напарницю. Його видовжене обличчя мало твердість — але також і красу — релігійної скульптури. Обличчя мученика чи навіть Христа.

— Ти хочеш, щоб я поставив на ній хрест через її злочини?

— Ні, але я сумніваюся, чи справді я хоч трохи краща за неї.

Тривога на його обличчі змінилася смутком, а тоді полегшенням.

Він поклав руку Івані на плече і вже збирався розтулити рота для відповіді, коли ззаду долинув голос:

— Ходімо?

Фліки обернулись і побачили дивну картину: перед ними стояла Рашель у своїй чорній, залитій слізьми сукні, з волоссям, яке вибивалося з-під чернечого чіпця. Вона штовхала перед собою возика, на якому лежало тіло Жана, ніби завмерлого уві сні.

Ньєман із Іваною все зрозуміли і розступилися, щоб дати їй пройти.

Вони рушили в дорогу. Про те, щоб узяти «меган», навіть не йшлося: треба було йти пішки, наче прочани, до самого відділку.

В Івани виникло враження, наче вона роздвоїлась і спостерігала за цією сценою віддалік, немов у кіно.

Кремезний, коротко стрижений чоловік в окулярах держслужбовця і чорному пальті, мініатюрна руда жінка з виглядом злодюжки, з перев’язаною рукою та у спортивній кофті, дівчина з минулого в чіпці з органзи й жандармських черевиках, яка штовхала тачку із поснулим дитям.

Може й не процесія століття, і точно не «Анжелюс» Мілле, але щось пов’язане з вірою та гріхом, із милістю та жалями.

І, безсумнівно, з певною формою правосуддя.

Після загадкових лісів Шварцвальду на єдиних співробітників Центрального бюро у справах кривавих злочинів, П'єра Ньємана та Івану Боґданович, чекає наступна справа, цього разу — по інший бік Рейну.　

У мирній общині анабаптистів, які вирощують медово-золотистий виноград під лазуровим небом Ельзасу, стається нещасний випадок: один із вірян потрапляє під обвал у каплиці. Паризьких детективів відправляють розвідати ситуацію.

Що ж насправді сталося? Чи дійсно це був нещасний випадок? Чи таке вже мирне життя ведуть ці солом'яні брилі та білі чіпці? І які таємниці ховаються під їхніми столітніми фресками?　

Ласкаво просимо назад, додому (англ.). — Тут і далі прим пер.

Мт. 5:37. Тут і далі цитати з Біблії подано в перекладі І. Огієнка.

Лелека — символ Ельзасу.

Містечко на півдні Франції, куди у травні з’їжджаються на паломництво роми з усієї Європи.

Звір (нім.).

Жартівлива назва жандармів, яка походить від імені головного героя комедії «Жандарм із Сен-Тропе» з Луї де Фюнесом у головній ролі.

Прошу (англ.).

Відкритий несолодкий пиріг із начинкою, популярний в Ельзасі.

Хімічна люмінесцентна речовина, що дозволяє виявити залишки крові.

Мт. 15:4.

Рим. 6:23.

Бездоганна (англ.)

Мт. 23:11-12.

1 Ів. 2:15.

По-тихому (англ.)

Кінотеатр у Парижі з найбільшим у Європі кінозалом.

Мається на увазі Гілка Давидова, секта, відома облогою її осередку в американському місті Вейко.