Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Ходімо. Поїдемо «меганом».

— Ні.

— Що ще?

Довкола них усе так само кружляв попіл.

— У мене є інша ідея. Довіртесь мені.

Ньєман розтулив рота, але ковтнув жменю золи. Через гіркуватий присмак недогорілого вугілля в горлі він завагався, чи варто взагалі щось казати. Обличчя Івани за кілька секунд вкрилося сажею, наче в шахтаря минулих часів. Сам він, мабуть, виглядав так само.

— За кого ти себе маєш? — спромігся запитати Ньєман.

— Я маю себе за флікиню, яка цієї ночі ледве не здохла. За флікиню, яка провела п’ять днів у самому епіцентрі цієї сраки і цілодобово терпіла цих хворих. За вашу напарницю, яка зробила свою роботу і має право вести особисте розслідування.

— Ти реально вмієш задовбати, — пробуркотів він, біжучи до «мегана».

Попіл нарешті вкрив жандармський панчлайн: «НАШ ОБОВ’ЯЗОК...».

Пройнятий докорами сумління, Ньєман обернувся, щоби помахати Івані чи хоча б усміхнутись їй.

Але та вже зникла.

Івана забрала свій телефон. Кермуючи однією рукою, вона зважувала пристрій в іншій, відчуваючи, ніби віднайшла рівновагу. Нині екран показував їй маршрут до поснулої лікарні в Бразоні.

Деснос позичила їй машину. А також коротко відповіла на її запитання. Ця ідея захопила Івану, поки Антуан розповідав їм про свої знахідки: ім’я вбивці анабаптистів було сховане в барлозі Патріка Циммермана. Чи принаймні там можна було знайти якісь підказки.

Зосередившись на дорозі, Івана спостерігала за жаринками, яких, здавалося, вабили до себе, немов метеликів, фари її автівки. Небо зусібіч переливалося рожевими, бузковими, фіолетовими відтінками, наче виграваючи полярним сяйвом жаху.

До цих вогнищ дістанеться Ньєман зі своїми жандармами й пожежниками, про це флікиня не турбувалася. Але операція була марна. Її наставник забув головне: цієї ночі дітей ніхто не палитиме. Убивця прибрав Самюеля, Жакоба й Циммермана, щоб запобігти жертвоприношенню.

Неважко уявити профіль підозрюваного чи підозрюваних: якась сім’я посланців запрагла зупинити ланцюг убивств, бо їхня дитина цього року опинилася в чорному списку. Батьки вирішили діяти найрадикальнішим чином: знищити прямих спадкоємців Отто Ланца та зірвати язичницьку церемонію попелу.

На краю міста забовваніла бразонська лікарня. Група голих-голісіньких будівель. Блоки, наче наклеєні на червоний небосхил на кшталт старих криваво-червоних афіш.

Вийшовши з машини, Івана помітила, що запах паленої трави й деревини досі переслідував її. Крихітні жаринки, схожі на вогняних комах, чіплялися за її одяг, вгризаючись у саму тканину. Івана нервово помахала руками, як намагаються відігнати комарів, і задріботіла до ґанку основної будівлі.

Жінка перетнула фоє, викладене бежевою плиткою, витягла з кишені план, який надряпала їй Деснос, та вийшла на подвір’я, що, як і казала їй жандармка, походило на закинутий басейн у рамці з колонад.

Ліва галерея. Івана йшла забутим храмом, античним святилищем, відданим якомусь поганському божеству, домівкою жерця, наділеного таємними силами. Отто Ланц був першим із цих загадкових стражів. За ним ішла вервечка мутних лікарів, мовчазних жертводавців, аж до Патріка Циммермана.

За дверима в кінці галереї починалися сходи. Трохи повагавшись, Івана наважилася зайти. Сюди вже не досягав сморід багать, але її майже одразу охопив інший запах: формалін, парфуми мерців.

У кінці коридору — наступні двері, заліплені сигнальною стрічкою. Флікиня натягнула нітрилові рукавички — ще один подарунок Деснос — і натисла на ручку. Тоді ввімкнула ліхтарик і ввійшла.

Сірі кахляні стіни, поплямовані вологою, потріскані по кутках, між якими стояло два столи для розтину з неіржавкої сталі. Крізь невеличке віконце виднілося аутодафе посланців. Така собі оранжева наліпка, сира, наче фруктова м’якоть.

Івана обвела променем ліхтарика це моторошне місце й усвідомила, що тремтить, як осика. Попри свою цілеспрямованість, вона вмирала від страху. Ноги трусилися, і, щоб не впасти, їй навіть довелося спертися на стіл із коліщатками, від чого кинуті на ньому інструменти забрязкотіли. Знаряддя для різання плоті, пиляння кісток...

Сюди посланці привозили на своїх джипах невинних дітей, які ні про що не здогадувались і, можливо, навіть раділи цій поїздці. Жертви, яких клали на кушетки і яким вводили смертельну речовину — або знеболювальне. Івана з усіх сил молилася про швидку евтаназію, водночас побоюючись, що божевілля посланців змушувало їх спалювати дітей живцем.