Жан-Кристоф Гранже - День попелу

У них були імена, встановлені факти злочинів, обтяжливі обставини. Однак Івана не хотіла арештовувати Рашель та її банду — і мала рацію. Це був найкращий спосіб загальмувати розслідування і так ніколи й не дізнатися ім’я вбивці, який загрожував посланцям. Усе, що вони отримали б, — це зізнання в замаху на вбивство Івани Богданович і — можливо — у вбивстві Марселя-найманця.

І на цьому все й закінчиться.

Той, хто прикінчив Самюеля, Жакоба й Циммермана, закрутиться з вітром, а Ньєман із Іваною так і не збагнуть його мотиву.

Убивця нападав на фанатиків, які не боялися застосовувати насильство у відповідь. У цій чорно-білій ночі фліки домовилися: найперше треба дізнатися їхню таємницю, байдуже, захована вона у фресках, у минулому секти чи в незаконних махінаціях лікаря.

Тепер слов’яночка приймала душ, а Ньєман міркував. Не про розслідування, а про неї.

Він ледь не втратив її і, сам того не усвідомлюючи, знову стикнувся віч-на-віч із прірвою. З тією славнозвісною смертю, яку він уже спізнав і яка вбила його в руслі ріки в Ґерноні.

Ситуацію можна було розглядати з двох боків.

Івана була його протеже. Він урятував її першого разу, коли вона кокнула свого хлопця-покидька, щоби не дати йому ввести героїн їхньому чотирирічному сину. Врятував її вдруге, допомігши злізти з наркоти й змусивши скласти іспити на атестат зрілості, а тоді відправивши її до Канн-Еклюз, школи офіцерів поліції. Зрештою, він вирвав її з лап нудьги, що з’їдала її в комісаріаті Версаля, запропонувавши долучитися до його бригади, Центрального бюро у справах кривавих злочинів.

Так виглядав лицьовий бік.

Але був і виворіт.

Діючи так, Ньєман рятував самого себе. Повернувшись із пекла — не тільки пекла злочинності, але й власного, внутрішнього, забороненого пекла, так само сповненого жорстокості, як і те, проти якого він боровся, — флік знайшов у Івані свій шлях, свою причину жити далі. Це вона витягла його з могили, з’явившись у його житті. Це завдяки їй він народився вдруге.

Сидячи в коридорі відділку, Ньєман усміхнувся сам до себе, зворушений дзюркотінням душу за дверима роздягальні. Він уявляв, як його протеже, маленька мармурова статуя в стилі Деґа, змиває виноградний сік, повертаючи тілу природну білизну. Він почувався щасливим.

Тепер Івана була поруч із Ньєманом, і вдвох вони розгорнуть масштабні бойові дії. Тепер вони нестимуть небезпеку ворогу й «тероризуватимуть терористів», як казав старий добрий Пасква [31] Шарль Пасква — французький політик, міністр внутрішніх справ у 1980-1990-х роках. . Флік на схилі років зі спритним револьвером і юна ціпонька, яка харчується зерновими.

— Я готова.

Ньєман підвів погляд і побачив її, вдягнуту в манатки, які відкопали для неї у відділку. Забуті або реквізовані лахи, чи навіть зняті з якоїсь самогубці. Червона спортивна кофта з трьома білими смужками на рукавах, такими ж, як на чорних спортивних штанях. Заношені до дір кросівки для бігу. Усе це (більш-менш) прийшлося до її мініатюрних форм і пасувало її загостреному обличчю з розпашілими від гарячого душу щоками.

— Ходімо? — нетерпляче мовила Івана, беручи кобуру, яку він їй простягав.

Вона засунула в неї «зіґ зауер SP 2022», який приніс їй Ньєман, перед цим клацнувши затвором — флік сподівався, що вона все-таки залишила зброю на запобіжнику.

Спостерігаючи за Іваною, він відчув кольки страху. Вона походила на гранату з відірваною чекою, яка от-от вибухне. Її приятеля вбили. Саму її намагалися втопити в тоннах винограду. До того ж, у душевному розумінні їй збрехали, її зрадили, поглумилися над надією, яку вона виплекала у цих типів: трохи спокою для її змученої душі. Тепер Івану тримав на ногах порив чистої помсти.

Ньєман ані гадки не мав, що робити далі, але не наважився зізнатись їй у цьому. Була північ, вони були в глибокій дірі — у кратері вулкану, в якому все палало. У них на руках було чотири трупи, фанатичне дівчисько на чолі ескадрону смерті, вбивця, який мстився посланцям і якого ті, своєю чергою, активно розшукували. І все це відбувалося без їхньої участі, тобто просто в них під носом.

Флік готувався роз’яснити стан справ маленькій фурії, коли його врятувала Деснос — своїм дзвінком:

— Я у мерії Бразона.

Ньєман уже й не пам’ятав, які накази їй віддав.

— Що ти там робиш?

— Іду слідами Циммермана.

— Шукаєш його свідоцтво про шлюб?

— Здається, я знаю правду.

— Тобто?

— Приїжджайте. Я вам покажу. Так буде простіше.