Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Нарешті чорно-білий краєвид поступився місцем крижаним блакитним променям. Знайомі зблиски, у світлі яких він бачив і будівлі османського періоду, і закинуті склади, і безлюдні набережні, і похмурі ліси... Прожектори крюшо смугували трасу, з кожним променем роблячи її все більш нереальною.

Жандарми оточували периметр, обмотуючи ялинки сигнальною стрічкою, наче гігантські стручки спаржі. Хлопці ще довго пригадуватимуть цей листопад.

Ньєман припаркувався на узбіччі за п’ятдесят метрів попереду від місця подій і мусив показати посвідчення — тут було чимало нових облич. Він ковзнув між дерев і спустився до річки. Ліс неначе бився в конвульсіях. Той самий вітер. А ще — завивання течії, яке наростало, мов сейсмічна хвиля.

На березі на нього чекала Деснос в оточенні жандармів і співробітників похоронної служби, які досі нічого не торкалися. Неймовірна сцена. Після холодної синяви прожекторів це було повернення до самої суті пітьми кольору пляшкового скла, яка розтікалася поміж скель і дерев, наче загадкове, важке, повільне, оксамитове чорнило.

Труп лежав у воді горілиць, притиснутий до берега течією поміж пучками трави й порослого мохом каміння. Голова застрягла в скелястій ущелині, тіло ж без упину хиталося на хвилях, а кишки колихалися на поверхні, розгортаючись за течією.

Ньєман подивився на обличчя, роздуте від кількох годин у воді. Мабуть, посланці сховали труп вище, на пагорбі, але він зісковзнув у річку. Флік став на коліна й помацав руки Марселя під крижаними брижами: жодного пальця. Розсунув губи: жодного зуба.

Ньєман встав і обвів поглядом річку. Околиці вже обшукували жандарми. Він подумав про метод равлика Деснос, але був не час приколюватись.

Флік відійшов від гурту й зробив кілька кроків, вивертаючи ноги на скелях. Івана. Він не відчував великого співчуття до Марселя, якого не знав, але від думки про його слов’яночку в руках таких виродків у нього підкошувалися ноги. Невже її теж знайдуть У річці?

За його спиною покотилося й плюснуло в річку кілька камінців: підійшла Деснос. Перед очима Ньємана спалахнула картина тортур над Марселем. Стодола, освітлена лампочкою. Посланці, серйозні, як папи римські, орудують кліщами та секаторами...

— Скільки тут загонів?

— Три. Якщо потрібно більше, треба поговорити зі Шніцлером.

— Забирай всіх і їдемо вламуватись до посланців.

— Навіщо?

— Знайти Івану.

— Кого?

— Мою напарницю. Вона зникла.

— Але... а як же Марсель?

— Та срати мені на Марселя! У пріоритеті живі. Тебе хіба не вчили цього у школі для жандармів?

Івана думала, що цистерна заповниться швидше. А можливо, просто інакше сприймала час.

У кожному разі, вона досі дихала. Їй вдалося виплутатися з ізострічки — така собі перемога — і встати, щоби відтермінувати втоплення. Вона кілька разів вирубалась — відхідняки від наркоти посланців. Засинала на кілька секунд чи навіть хвилин, яких вистачало, аби прокинутися з повним ротом сусла.

Тепер рідина сягала їй до талії. Ноги замерзли, й Івана знову вирубалася, але відразу приходила до тями та вставала, спираючись на стінку чана.

Від утоми або з розпачу Івана вже навіть не мала сил лютувати. Налаштована водночас і стоїчно, і фаталістично, вона все-таки намагалася хоч трохи поміркувати, як урятуватись. Юшка все піднімалась і піднімалась у нав’язливому ритмі насоса по той бік стінки...

Звісно, вона шукала якийсь люк, якийсь вихід у межах досяжності. Нічого не знайшла, окрім отвору клапана, надійно прикрученого до чана, і недосяжного отвору на самому верху.

Відчувши, як кубічні метри піднімають її, Івана подумала, що нарешті знайшла вихід. Треба було просто попливти, чи принаймні триматися на поверхні, поки рівень не досягне верху і не дозволить їй просковзнути в отвір.

Але сусло було таке густе, схоже на золотисте болото, що доводилось докладати великих зусиль, аби махати руками брасом. Так вона виснажиться і піде на дно...

Зірочка. Треба лягти на спину зірочкою...

Івана пригадала лекції з фізики й хімії на першому курсі: «У прісній воді тіло не тримається на поверхні, бо його вага більша за силу виштовхування цієї рідини, а в солоній, морській воді тіло не тоне, бо густина такої рідини більша...».

Івана кілька разів намагалася простягнути нижні кінцівки, щоби триматися на поверхні горілиць. Та щоразу пірнала ще глибше. Чавлений виноград засмоктував її стегна, затягував її...

Це кінець... І все ж, в останньому пориві (дуже повільному, дуже обережному) Івана змогла прийняти діагональне положення, і цього разу жодних сумнівів: нарешті втрималася. Ще одне зусилля — і вона лежала на поверхні горизонтально, розставивши руки.