Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Ти вже бачив їх?

— Ні. Але я знаю інші його твори.

Отже, картини Отто Ланца можна було десь побачити. Ньєман недостатньо заглибився в цю тему, а тепер було пізно. У кожному разі, тепер він мав під рукою це джерело знань. Струмок прозорої води посеред пустелі.

— Тут він наслідував стиль пізнього Середньовіччя, — повів далі облат. — Однак тіла, лиця типові для його творів. Жодних сумнівів.

Ньєман поклав долоні на фото.

— Думаю, Ланц заховав під цими фресками якесь послання. Гадаю, що цей секрет і рухає вбивцею або принаймні може допомогти нам зрозуміти його мотив. Я хочу, щоб ти розшифрував прихований сенс цих сюжетів.

Антуан зібрав знімки й поклав їх до теки.

— Цей кабінет зачиняється? Я не хочу, щоби мене відволікали.

Він іще раз глянув на годинник: сьома двадцять, а Івани ні сліду. Ньєман подумав, що вона, можливо, мусила затриматись на винограднику. Подумав, що її затягнули на свято кінця збору врожаю. Подумав, що вона поруч із Рашель, утішає її й намагається вирвати з неї якісь відомості.

Він подумав про все, окрім найімовірнішого: її розвінчали й десь закрили. А то й гірше. Флік вилаявся в крижану ніч, розвертаючись на порозі каплиці.

Господи Боже. Якщо з Іваною щось станеться, він ніколи собі не пробачить. Дати їй повернутися в це кубло психів із чотирма трупами на лічильнику — це вже навіть не робочий промах, а справжнє божевілля.

Для проформи він іще раз набрав її на мобільний. Відповіді не було. Ньєман шкодував про ті два рази, що намагався з нею зв’язатися. Якщо Івана потрапила до рук посланців, ті виродки, мабуть, побачили на екрані його власний номер. І, можливо, мали змогу його ідентифікувати.

Флік скинув виклик, здригаючись. Місцина була справді похмура. Експерти-криміналісти та жандарми покинули церкву, як розкрадачі могил залишають сплюндроване святилище.

Із забобонності Ньєман не хотів повертатися до машини, щоб відігрітися. Це ніби означало би визнати, що Івана не прийде. Це означало б кинути її на поталу ночі та смерті.

Він проскочив під сигнальною стрічкою і зайшов до каплиці. Та не знайшов там жодної розради. Навпаки. Поснула брила жаху, яку спробуй тільки розбуди.

Раптом телефон завібрував, і Ньєман підскочив, наче між уламків прослизнула гадюка.

Це була всього-на-всього Деснос.

— Знайшли ваше тіло, — бовкнула вона без жодних преамбул.

— Яке тіло?

— Того вашого типа, Марселя. Кадр, про якого говорила ваша агентка під прикриттям.

Від цих слів Ньєману стало зле: Івана ніколи не була агенткою. Та й прикриття її, можливо, також ніколи не було.

— Де?

— Трохи нижче від витоку Лаухенбахрунца, це струмок, який...

— Я знаю.

— Он як?

— Ти там?

— Я в дорозі. Надіслати вам координати GPS?

— Кажу ж, я знаю.

— Ви де?

— У каплиці. Скоро буду.

Флік побіг до машини. Ця знахідка подіяла наче люк, який розчахнувся під його ногами. Отже, труп із відрізаними пальцями та пошматованими яснами, задушений власними кишками, таки існував. А з цього випливало, що Івана була у пастці в общині фанатиків-убивць, і собі настраханих поверненням «звіра». Das Biest.

Треба було негайно її забрати, поки ці психи не звели з нею рахунки. Водночас Ньєман досі сумнівався. Перейти в наступ цієї ночі означало знищити всі їхні шанси, й Іванині теж, відшукати правду.

Він вирішив на користь останньої відстрочки — поїхати туди, де знайшли труп, сподіваючись, що Івана тим часом дасть про себе знати...

Ньєман знав Лаухенбахрунц, одну з річечок, які витікають із озера Лаух на висоті понад 1200 метрів. Посланці сховали тіло своєї жертви нагорі в надії, що сніг укриє труп до наступної весни.

Ньєман промчав уздовж виноградників, тоді звернув на трасу D-430 через долину Ґебвіллера й попрямував угору, до гірськолижного курорту Маркштайн. Довкола двома непроникними стінами височіли ялини. На їхніх чорних верхівках білів перший сніг, який переливався в місячному сяйві, немов перламутр.

Дорога вилася дедалі вище. Час від часу Ньєман кидав погляд на пасажирське вікно, в якому відображалося його лице, бліде, як у привида, поцятковане синюватими плямками снігу. До видовища додавалися й дерева, які мелькали його обличчям, наче швидкі мазки пензля.

Посланців погубить їхня віра. Краще б вони сховали труп на своїх землях, тоді його ніхто б не знайшов. Але це було святотатство. Світська падаль...

Ньєман не міг ручатися за логічність своїх думок, але коли ситуація ставала катастрофічною, він почувався у своїй тарілці. Смерть і насильство на всіх поверхах, батечку, і все так само прямісінько в пекло.