Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Липкий струмінь бризнув їй просто в обличчя.

Сміх та й годі. Вона, та, що ніколи не любила вино, помре, втонувши у виноградному соку.

— У тебе є діти?

Вони сиділи у відкритій галереї на подвір’ї, на сходинках, які вели до басейну, чекаючи на підкріплення. Чогось торкатися чи залишатися в морзі з трупами — не варіант. Їм конче потрібно було свіже повітря.

Деснос відповіла не одразу. Запитання луною покотилося довгою, викладеною кахлями галереєю.

— Так, двоє. А що?

— Просто. Маєш фото?

Жандарм ще більше розгубилася.

— Е-е-е... так, — зрештою буркнула вона.

Деснос підвелася й покопирсалася в кишенях парки. Стоячи ось так перед Ньєманом, вона раптом здалася йому гігантською. У цій геометричній будівлі в стилі 30-х вона нагадувала бронзову Афіну на станції метро Порт-Доре, богиню без прикрас і вивертів.

Нарешті Стефан простягнула йому телефон.

Немає нічого нуднішого за чужих дітей. І все ж Ньєман довго розглядав цих мальків, яких ледве добачав. Роздивляючись фото, він радів, що не розв’язав війну з жандармом — і що не почав даремно кадрити її, як роблять усі чоловіки, побачивши пару цицьок, протиставляючи безпосередній інстинкт, примітивний, утробний, розбудові життя.

— А у вас? — посмілішала Деснос, коли флік повернув їй телефон.

— У мене? Ні дружини, ні дітей.

Він почекав кілька секунд, а тоді додав — мабуть, під впливом цього місця, а особливо двох трупів під ногами:

— Я сам. Сам-на-сам зі своєю роботою.

— І спогадами.

— Навіть без спогадів. У моєму віці пам’ять — це не завжди перевага.

Деснос засунула руки в кишені. Холод прибивав двох фліків до землі так само міцно, як колони галереї.

— Все-таки є ще руденька. Вона ж означає для вас більше, ніж просто напарниця, так?

Ньєман кивнув, піднімаючи комір і видихаючи пару.

— Її статусу немає серед офіційного переліку звань.

Деснос несподівано зворушливо всміхнулася. Вона виглядала водночас розчуленою й задоволеною: їй вдалося пробити броню паризького фліка.

Знову затягнулася мовчанка — колегам здавалося, що вони опинилися на якійсь невідомій планеті, на якій населення викосив вірус і залишилися тільки ці споруди з блоків і порожнечі, з цегли й кераміки...

— Що ви про це думаєте?

Ньєман аж підскочив від запитання Деснос.

— Про що?

Та не відповіла. Це був чіткий натяк на двох жмурів у підвалі.

— Думаю, що я на сто відсотків помилявся щодо Циммермана. Я вважав його кретином, але єдиний кретин тут — це я. Він був заодно з посланцями.

— Та ну?

— Першого разу він не знайшов камінець, бо не хотів його знайти. Мабуть, посланці сподівалися, що на тому вбивстві все закінчиться і що їм удасться приховати повідомлення злочинця.

— Яке повідомлення?

— «МЛХ» і деревне вугілля.

Суцільні ієрогліфи і досі жодного Розетського каменю... Ньєман почав уголос перелічувати шматочки, які все ж можна було склеїти докупи:

— Першого разу, коли ми зустрілися з Циммерманом, він складав валізи. Насправді він утікав. Він зрозумів послання, як й інші, на мою думку.

— Тоді чому не поїхав?

— Не встиг. Треба було спочатку замести сліди. Медичні справи посланців. Це він їх лікував, саме тут, у напівзакинутому диспансері. Мабуть, платили йому неофіційно, та й все. Ось чому соцстрах ніколи нічого не знав.

Деснос знову стала перед Ньєманом. Її фігура, її огрядний чорний силует знову нагадав йому величезну статую.

— А як би він учинив із Жакобом?

— Заговорив би. Найперше тому, що не мав іншого вибору. А ще тому, що був наступним у списку.

— Але... чому вбивця накинувся на цих людей?

Ньєман звівся на ноги. Поки він говорив, у його голові вимальовувалася концепція, і вона здавалася флікові соліднішою, ніж він очікував.

— Мститься. Самюель, Жакоб і Циммерман зробили щось жахливе, і вбивця покарав їх. Коли дізнаємось, у чому їхня провина, то матимемо й ім’я злочинця.

— Думаєте, список винуватців — я маю на увазі, серед посланців — довгий?

— Цього нам ніяк не дізнатися, але я впевнений, що фреска може допомогти розібратися в цій срані.

— У вас реально якась ідея-фікс. Я не розумію...

— До нас приїде один спеціаліст. Я покладаю на нього багато надій.

— Це той тип, за яким ви посилали?

— Саме так.

— Мій хлопець забрав його. Схоже, він, як би це сказати... незвичайний.

Ньєман усміхнувся, ховаючись у нічній пітьмі.

— Ага, можна і так сказати.

Він подумав про Івану. Йому не вдалося додзвонитися до неї, щоби повідомити про третє вбивство. Була п’ята година вечора. За дві години Ньєман мав зустрітися з Іваною біля каплиці. Цього разу жодних суперечок. Він забере її звідти, навіть якщо доведеться замкнути в багажнику «мегана».