Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Флік зосередився — Антуан був не з тих, хто повторює двічі.

— Вони вирішили відтворитись у прямому сенсі. Упродовж поколінь стати однією істотою. Клонами, можна сказати.

— Вони займаються інцестом, аби постійно відтворювати ту саму ДНК?

— Точно. Методика добре знайома розвідникам тварин. Коли хочеш, приміром, розвинути якусь рису, притаманну коням одного роду, найкращий спосіб цього досягти — в’язати кобилу з її лошам.

— Такі союзи породжують деформації та хвороби.

— Так, але ті, хто виживають, мають чистішу ДНК.

— Інцест заборонений законом.

— Вашим законом. Посланцям начхати. Та й потім, ніхто не знає, хто в них хто. Правдива інформація про їхні шлюби засекречена, а їхній генотип став таким однорідним, що інцест — це їхній природний спосіб відтворення.

Треба було дістатися до цієї таємної генеалогії. Спотвореного дерева, чиї гілки вростали в інші, зав’язувалися вузлами. Мотив убивці лежав там, Ньєман не сумнівався.

— Звідки ти все це знаєш?

— Достатньо лише трохи на цьому розумітися. Ці дані відкриті. Один персонаж із минулого століття все це систематизував.

— Отто Ланц?

У Ньємана вирвалося це ім’я без жодних роздумів.

— Чоловік, який був їхнім месією і водночас — їхнім демоном. Він заохотив їх утворювати ще ближчі союзи. Інцест став головним правилом.

За одну розмову з цим божим бомжем Ньєман дізнався про вісників більше, ніж від самого приїзду в Бразон. Із цього й треба було починати.

Але слід було повертатися до конкретики:

— Ці єдинокровні зв’язки точно мали призвести до рецесивних спадкових хвороб, каліцтв. Що ти про це знаєш?

— Нічого. Вони добре приховують цю інформацію.

— Здається, ми знайшли лікаря, який їх лікував.

— Я тобі довіряю.

— Це остання жертва.

Ньєман сподівався струснути свого співрозмовника, нагадавши йому про кримінальний характер усієї цієї історії. Все одно, що намагатися похитнути Оливкову гору.

— Убивства пов’язані з цими генетичними хворобами, — наполягав флік.

— Як саме?

— Це ми й намагаємось дізнатись, і ти можеш мені допомогти.

— Я не флік і не лікар. Краще скажи, що саме тобі від мене потрібно.

— Літери «МЛХ» тобі про щось говорять?

Антуан пустився в пояснення, доволі схожі на те, що розповів Косинський. Західносемітський корінь. Приголосні, що означають «цар», «бути царем», але для уточнення сенсу необхідні голосні.

— Найкраще, — підсумував затворник, — це мати контекст цитати.

— А деревне вугілля? — запитав Ньєман, розчарований.

— Не розумію, про що ти.

Ньєман помітив, що в поспіху пропустив цю деталь.

— У Біблії є щось про деревне вугілля?

— Вугілля може бути карою Божою.

— Тобто?

— У Псалтирі написано: «Господь випробовує праведного, а безбожного й того, хто любить насилля, ненавидить душа Його! / Він спустить дощем на безбожних горюче вугілля, огонь, і сірку...» [30] Пс. 10:5-6. .

— І це все?

— Це все.

— І цей матеріал не має жодного символічного значення?

— Ні.

— У Біблії є згадка про камінчик у роті?

— Ні.

Тоді Ньєман наважився показати Аперґісу фотографії трупів.

— Що ти можеш мені про це сказати?

В Антуана була незвичайна постава. Він мав манеру тримати голову трохи відхиленою назад, природним чином височіючи над співрозмовником. Князь бідноти, блукання, молитви.

Почавлені рештки Самюеля. Пошрамований торс Жакоба. Трупи посланця й судмедексперта, викладені в моргу Бразона. Усе це, схоже, не надто вразило облата. Він гортав світлини м’якою рукою, розслабленими пальцями, стукаючи по столу перснями за кожним разом.

— Кажу ж тобі, я не флік і не лікар, чого ти від мене хочеш?

Ньєман відкрив іншу папку — зі знімками склепіння в каплиці святого Амвросія.

Спершу — верхній шар фресок.

— Банальні ілюстрації до Нового Завіту, — прокоментував Антуан. — Я сказав би, XVII століття. Нічого цікавого.

Тоді приховані розписи.

І тут сталося маленьке диво. Коли Леманн знайшов ці прокляті обличчя, це була справжня сенсація. Для самого Ньємана і Деснос це стало справжнім шоком. Однак Антуан не виглядав приголомшеним чи здивованим. Радше радим. Ці екстатичні картини йому подобались. І навіть неабияк пасували йому. Схоже, він був на знайомій території.

— Рентген?

— Так, під видимими фресками.

— Отже, розписи XVII століття підробні.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ці фрески належать пензлю Отто Ланца.

Ньєман усміхнувся. Витягнути анахорета з його мушлі мовчання було правильною ідеєю.