Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Шніцлер встав — його костюм виявився пом’ятим і заляпаним. Дуже кепський знак: у сум’ятті прокурор забув про свій дрескод.

— Ні, старий. З віком ти підзабув, як воно робиться. Не можна йти на такий крок, поки начальство не дасть добро.

— Коли ти мені подзвонив, ми навіть не були впевнені, що це вбивство. А до кінця збору винограду залишалося всього кілька днів. Якби я заговорив про це з тобою, довелося б робити все згідно з документами і втрачати час.

— А тепер твоя напарниця зникла.

— Вона не зникла, — запротестував Ньєман. — Просто не прийшла на зустріч.

— І ти не можеш до неї додзвонитися?

— Вона не відповідає. Але це теж нічого не означає, у всьому Маєтку заборонені мобільні.

Шніцлер знову сів й обхопив голову руками.

— Я просто марю...

Ньєман раптом відчув, що його це дістало: він втрачав час тут, відчитуючись перед прокурором, наче заскочений на гарячому капрал.

— Ти затверджуєш мої накази чи як? — різко запитав він.

— А у нас є вибір?

— Треба знайти Івану.

Прокурор розчаровано махнув рукою, мовляв, виплутуйся...

Тоді він наче отямився й різко випростався на стільці.

— А розслідування? Нагадую тобі, що йдеться найперше про чотири вбивства. А не про тривожне зникнення.

— У мене є надійна зачіпка, — зблефував Ньєман.

— Яка зачіпка?

— Дай мені час до світанку.

Шніцлер м’яко похитав головою з переможеним виглядом. Здавалося, наче його гарненька фатувата пика от-от покотиться до сміттєвого кошика.

— Завтра вранці я даю прес-конференцію... — пробурмотів він. — Краще б тобі до того часу роздобути мені якусь конкретику.

— Можеш на мене сподіватися.

Ньєман пішов не озираючись, навіть не грюкнувши дверима.

Парковка, холодна й посріблена, наче крижана калюжа.

Флік поцупив ключі від найшвидшої тачки у відділку, «рено меган III RS», яка належала БШВ (бригаді швидкого втручання). Двигун потужністю 265 кінських сил розганявся до 100 км/год за 6,3 секунди і міг досягнути 260 км/год. Саме те, що потрібно, аби шугати Маєтком і наглядати за пошуковою операцією.

Ніч була світла, як альбінос. Біла трава, знебарвлені ялини — усе здавалося вицвілим, засліпленим, ошалілим від яскравих фар «мегана». Ньєман ніби не їхав дорогою, а пірнав у цю бліду пробоїну, яка вела його по той бік ночі, туди, де загони жандармів мали от-от зруйнувати мурашник посланців і вирвати в них із лап їхню бранку.

Раптом він усвідомив, що краєвид змінився. Перемкнув дальнє світло на ближнє. Усе навколо повернулося до темної реальності, густої чорної матерії, тоді посвітліло до сепії. Ліси, рівнини, виноградники іржавіли, набували вохряного відтінку. Із пейзажем відбувалася якась загадкова корозія, яка перетворювала бронзу на мідь, чорнило на кров...

Ньєман гнав, не гальмуючи. Гілля трусилося, стовбури блищали, тіні тремтіли... Небо золотіло, біля підніжжя виноградних кущів займалися руді вогники. Усе набувало м’якого, теплого відтінку, наче у світлі ламп, які діти майструють із апельсинових шкірок.

Тоді до нього дійшло.

Багаття.

Посланці почали святкування, розводячи яскраві вогнища у кутках кожної ділянки. У повітрі розліталися жаринки, переліски скидалися на просочені бурштином губки... Увесь краєвид наче накрило куполом із червонувато-коричневої смоли.

Ньєман придушив лайку. Як їм дали це зробити? Що би не відбувалося у цьому гівняному Маєтку, неможливо було змусити їх відступитись від плану. Навіть якщо цей план дозволяв мимохідь позбутися доказів і підозрілих слідів.

Флік рефлекторно кинув погляд у бічне дзеркало з пасажирського боку: його обличчя здавалося роздробленим на частинки іскорками, якими повнилась ніч. Пика зі скловолокна, на якій читався страх і занепокоєння.

Перевівши погляд назад на дорогу, Ньєман ледве встиг вчавити в підлогу педаль гальма. «Меган» різко зупинився, розвернувшись на 180 градусів на асфальтованій сільській дорозі.

На шляху виднівся силует. Змокла до нитки жінка, схоже, щойно ледь не втонула. Заплутавшись у липких складках сукні, вона хиталася, а з її обличчя й волосся струменіла рідина...

Ньєман увімкнув дальнє світло фар і придивився.

Скільки треба було часу, аби повірити в таке диво?

У кожному разі, цю чудесну появу він аналізував не очима й не мозком, а серцем, інтуїцією або якимось іншим чуттям, для якого навіть не знав назви.

Істотою, яка кульгала дорогою, ніби викинута на берег хвилями жаху, була ніхто інша, як Івана.