Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Ну, давай!

Марсель тримав стулку відгорнутою. Івана нарешті наважилась: повзучи навкарачки, вона прослизнула в отвір, відчуваючи крізь комбінезон вологу солому чи, ще гірше, лайно. Та був не час крутити носом.

Жінка викотилася надвір, слідом за нею пихтів Марсель. Івана вже зводилася на ноги, коли стулка лазу голосно гупнула.

Посланці не могли не почути цей гуркіт.

Івана й Марсель, не змовляючись, побігли просто вперед. У темряві вони не розуміли, куди прямують, але будь-що було краще, ніж те, від чого вони втікали.

Вони вирішили розділитися. Поодинці їхні шанси на порятунок тільки зростали. Марсель не дав Івані вибрати напрямок, розчинившись у пітьмі ліворуч. Жінка попрямувала в інший бік, крізь поля, і невдовзі вперлася в не надто гостинну лісову поросль. Вона пірнула у стіну колючих чагарників, продерлася крізь неї, розірвавши одяг, а тоді побігла, поки не опинилася на знайомій території: виноградники.

Івана зупинилася на кілька секунд перевести подих. Тіло горіло від бігу, але це було лише поверхневе явище. Усередині вона відчувала такий холод, що здавалося, ніби її кістки можуть зламатись, наче вкриті памороззю гілки. Земля навколо була кольору заліза, а лози спліталися подібно до колючого дроту на військовій базі.

Івана уяви не мала, де вона, а її вміння орієнтуватися на місцевості було не набагато більшим за її смак до м’яса. Зненацька в неї геть зникло бажання розмірковувати: на дорозі з’явилося світло. Посланці просвічували хащі ксеноновими лампами — у цих охоронців точно не було жодних проблем із сучасними технологіями.

Івана розвернулася й побігла, зігнувшись удвоє між рядами винограду. Важко сапаючи, вони намагалася водночас сяк-так привести до ладу думки, аби вхопити хоч краплю логіки. Як вона втрапила в таку дупу? Як мирна община могла перетворитися на командос, готових пристрелити її за те, що вона вдерлася до їхньої стодоли?

Флікиня добігла до кінця ряду. Кущі, кілька дерев, а за ними — знову виноградники. Вона не бачила нічого знайомого, не помічала жодного знаку, жодного орієнтиру, за яким можна було б знайти дорогу. Івана знов озирнулася й побачила синюваті промені, що танцювали морозним повітрям. Вона віддалилася від переслідувачів, але ті й далі просувалися в її напрямку.

Івана перетнула лісочок і знову помчала з усіх ніг. Земля під ногами була тверда, наче крига. Принаймні на ній не залишиться слідів... Ну ж бо, старенька, в тебе є шанс... Дуже швидко Івана знову захекалась. І вибилась із сил. Від легень залишилися самі жарини, які пропікали інші органи — їй здавалося, ніби тканини в грудях тліють, як тонкі плитки ладану.

Вона впала на коліна. Господи. Ця сцена нагадувала їй погоні соцмістечками часів її молодості, де вона повільно вбивала себе наркотою, як вихаркують кров у раковину. Там доводилося бігти, коли налітала бригада патрульних, ховатися по підвалах, коли не було чим заплатити дилеру, затримувати дихання на парковках, коли банді в капюшонах хотілося трішки позабавлятися з чиєюсь дупцею...

Раптом праворуч, за п’ятдесят метрів від Івани блиснув промінь. Хороша новина: вони обшукували виноградники наосліп — вони її не помітили. Погана: вони наближалися.

Тоді Івані сяйнула геніальна ідея, чи принаймні так їй здалося. Треба було тікати туди, де її ніхто не знайде: на ту дорогу, звідки вона прийшла. Посланці й уявити не могли, що вона піде у зворотний бік.

Обережно, дуже обережно вона встала, намагаючись не тріснути жодною гілочкою, а тоді тихенько, як мишка, покрокувала назад, так само зігнувшись удвоє, черкаючи вухами по хрустких від паморозі листках винограду. Вона не гаяла часу й не ризикувала озиратися, але була переконана, що її переслідувачі віддаляються в протилежному напрямку.

Івана вистрибнула на дорогу й побігла. Не до стодоли, а в інший бік, до табору сезонних робітників. Вона подумала про Марселя. Куди він побіг? У якому напрямку?

Невдовзі Івана влилася в ритм і відновила дихання. Як на фліка вона була не надто спортивна, правду кажучи, взагалі не спортивна. Але віддаляючись від Сховища, вона залишала позаду власний страх, і її тіло поверталося до стабільного стану.

Її «найки» тупали асфальтом — тук-тук-тук — видаючи водночас різкий і приглушений звук, ніби дзьоб нічної птахи. Нанизуючи ось так крок за кроком, Івана мала шанс викрутитись. Вона почувалася цілковито самотньою в пітьмі кольору індиго — було холодно, було важко, — але вже не валилася з ніг, навіть близько.