Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Все, ось уже Сховище, — кинув Марсель, прокидаючись.

Сховище було хутірцем із сараїв у стилі Маєтку. Дерев’яні споруди, які посланці, за легендою, могли зводити по одній за день. Парочка підійшла до ґанку найбільшої будівлі, не перестрівши жодного охоронця.

Марсель відчинив подвійні двері, кидаючи через плече обачні погляди. Проникнення до Дієцезії збадьорило його. Всередині сарай походив на хлів, куди Рашель водила Івану напередодні. Місяць потрапляв до приміщення крізь кілька слухових віконець, і в його променях підлога здавалася посипаною цукровою пудрою. Розкидане сіно блищало в місячному сяйві, ніби слюда. Над їхніми головами схрещували мечі балки, які підтримували невидиму в пітьмі стелю. Уздовж стін тягнулися денники, але коней не було. Лиш у повітрі досі витав запах гною.

— Он.

Марсель показував пальцем кудись ліворуч: на килимі зі скошеної трави на штиб пазлу були викладені каменюки. Чорногорець мав рацію: тут дбайливо зібрали фрагменти склепіння. На кожному проставили номер, щоб потім легко повернути на місце.

Івана оглянула приміщення — нікого — і витягла ліхтарик, який прихопила з собою. Вона націлила промінь на фреску.

— Ти здуріла? Вимкни.

— Посвіти, — відповіла флікиня, сунувши йому ліхтарик до рук.

Вона витягла телефон і навела камеру на відтворений розпис.

— То в тебе ще й телефон з собою?

— Цить.

Івана зробила кілька фото, не знаючи навіщо, помалу впізнаючи малюнки, які вона бачила в матеріалах справи, на світлинах, знятих до обвалу. Напівсидяча Богородиця, наївні й незграбні контури. Ліворуч від неї два бородані — мабуть, якісь біблійні персонажі, але Івана була не настільки підкована, щоб їх упізнати, — купали кремезне, як цирковий силач, немовля. У правому й лівому кутках летіли святі або янголи, яких вона теж не розпізнавала.

— Треба йти, ну, — не терпілося Марселю.

— Я майже все.

Івана клацала знімки, думаючи про Ньємана, який усе правильно зрозумів. Посланці не лише зберегли уламки, вони відразу відтворили фреску, наче цей халтурний малюнок був наділений потаємною силою чи божественним духом...

А от версія із крадіжкою не клеїлась, бо розпис був цілий. Стеля каплиці просто обвалилась, і посланці забрали її повністю.

— Бляха, швидше!

Марсель прикипів поглядом до дверей, ніби очікуючи, що з-за них з’явиться легіон анабаптистів, озброєних вилами та мотиками.

Івана сховала телефон і ліхтарик до кишень, знову зануривши стодолу в пітьму. Парочка попрямувала до виходу, коли одна зі стулок розчахнулась. Марсель схопив жінку за руку й затягнув углиб стійла.

Кроки, голоси, темне відлуння. Івана машинально потягнулася до поясу. Але пальці стиснули порожнечу. Треба було вживатися в своє прикриття. Голої й безборонної перед обличчям ворога.

Притулившись до перегородки денника, Івана підсунулася ближче до краю, аби спробувати щось розгледіти. Марсель же зіщулився в кутку, ледве не зарившись у солому.

Те, що вона побачила, підтвердило її глибоке переконання: у якому куточку світу ви б не опинилися, насильство теж буде там, насторожі, готове зринути на поверхню будь-якої миті.

Сараєм крокувало троє посланців із кулеметами й пістолетами в руках, що ніяк не в’язалося з їхнім пацифістським життям. Івана не була королевою балістики, але без труднощів упізнала пістолети-кулемети UMP 9 мм і Glock 17, оснащений лазерний прицілом.

Усе це і близько не стояло з Ordnung і з Gelassenheit. Хіба що, навпаки, порядок і покора передбачають цю артилерію. Троє чоловіків ішли вздовж стін нечутним кроком. Щось почули? Івана схилялася до думки про рутинний обхід.

Вартові з їхніми бородами, солом’яними капелюхами й чорними костюмами нагадували Івані ізраїльських поселенців, цих ортодоксів із пейсами, які з легкістю вправлялися з пістолетами-кулеметами Uzi та рушницями АК-47 глибоко в пустелі.

— Івано! — прошепотів Марсель. — Сюди!

Флікиня обернулася. Чоловік показував їй щось схоже на гігантський лаз для котів у глибині стійла, цілком придатний для того, аби такі двоє зайд, як вони, змогли крізь нього змитися...

Івана кинула останній погляд на найближчого вартового — червоний промінь його «ґлока» розтинав темряву надвоє, як лазер розрізає чорний алмаз. Видовище було приголомшливе й водночас на диво заспокійливе: Івана миттю відчула себе як риба у воді. Бувайте, екзальтовані пацифісти. Ласкаво просимо до сектантів-злочинців, озброєних як давидяни з Вейко [17] Мається на увазі Гілка Давидова, секта, відома облогою її осередку в американському місті Вейко. .