Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Івана занурилась у свої переможні роздуми, коли за спиною зринуло яскраве біле світло. Ефект був таким же потужним, як куля між лопаток. Від подиву, страху й зневіри Івана завагалась і за інерцією бігла далі, так ніби мала хоч якийсь шанс відірватися від машини за спиною.

У горлі пекло вогнем. Вона ковтала повітря, як викинута на берег риба — тріпотливі зябра, животом догори, агонія поміж сріблястих лусочок...

Зрештою Івана зупинилася та переможено зігнулася, впершись долонями в коліна. Їй здавалося, ніби вона зараз виблює всі нутрощі на дорогу — вже уявляла, як вони стікають кров’ю і виблискують у світлі фар, наче молюски на палубі корабля.

— Що ти тут робиш?

Івана підвела голову і побачила опущене пасажирське вікно чорної автівки. У глибині цієї дешевої рамки виднілася Рашель за кермом — у її маленьких ручках воно нагадувало колесо возу.

Івана не змогла відповісти. Їй потрібно було ще трохи повітря, кисню, холоду, щоби прийти до тями. Вона поглянула на гігантський джип, який вела Рашель: сільська машина, щось середнє між позашляховиком і зернозбиральним комбайном.

— Сідаєш чи як?

Івана мовчки відчинила дверцята й застрибнула до салону.

— Ходу.

Вони обидві були не на своєму місці.

Якого хріна Рашель робила глупої ночі за кермом цього монстра посеред виноградників? А Івана — чому вона, вся в землі, бігла безлюдною дорогою?

Пояснення Рашель було лаконічним. Збір винограду — це безперервна робота. Удень треба збирати ягоди. Увечері чавити їх. Уночі — перевозити в погреби. Посланці працювали за восьмигодинними змінами.

Анабаптистка виправдовувалася суто з увічливості: вона була в себе вдома і не мусила ні перед ким звітувати.

А от Івана — це інша історія.

— А ти, — перейшла в наступ посланниця, — що ти тут робиш о такій годині?

Не зводячи очей з дороги, Івана заламувала руки. Вона весь час трусилася — вочевидь, у цій тачці не було опалення. Вона відчувала, як мокрий одяг прилипає до шкіри. Водночас її нутро все ще кипіло — від зусиль, від страху, від адреналіну.

— Я збрехала, — зізналася вона. — Я журналістка.

Рашель не виглядала приголомшеною. У неї була особлива манера водити: прикипівши руками до керма, вона нахилялася до вітрового скла, наче дорога щось їй нашіптувала...

— Мені шкода, — додала Івана.

Рашель мовчала. Нестерпна тиша. Івані здавалося, наче її нерви рвуться один за одним, мов струни фортепіано, які перекушують кліщами.

Раптом водійка кинула на неї лукавий погляд.

— А можна дізнатися, що ти винюхуєш?

— Нічого особливого. Моя редакція заплатила за цей репортаж, і мені спало на думку, так би мовити, проникнути сюди під прикриттям.

Рашель навіть не запитала, про яке видання йшлося. Та сама зневага до світських.

— Знайшла щось цікаве для статті?

Її хитрість перетворювалася на сарказм. Зрештою, цей м’який, дитячий і водночас столітній голос видавав у Рашель непомірну гординю. Гординю всепрощення. Поблажливість Добра до Зла, праведників до заблукалих душ... Івана пізнала її на навчаннях катехізису в деяких прийомних сім’ях. Це зводило її з глузду.

Вона відчувала велику спокусу вивалити перед посланницею історію про фреску та озброєних охоронців, але відчула, що слід гнути ту саму лінію: грати не надто кмітливу журналістку.

— Я не проводжу розслідування. Я просто намагаюся проникнутись вашою культурою, вашою духовністю.

— Ну-ну. Ти хочеш вивідати нашу таємницю.

— А у вас є якась таємниця?

Рашель розреготалася, як вибухає склянка в дужій руці.

— Я просто хотіла тебе підловити. Не дуже милостиво з мого боку. Ні, таємниці жодної немає. Та й не було ніколи. Але вже п’ять століть ви думаєте, ніби ми щось приховуємо. Аж дивно, як вам важко прийняти нашу простоту.

Після кожного речення вона з таким же успіхом могла тихенько додавати: «Але це не страшно». І ще тихіше: «Ви ніколи нічого не зрозумієте, але ми не тримаємо на вас зла».

— А куди, — мовила посланниця, — ти ходила цієї ночі?

Івана мовчала. Синювата дорога попереду нагадувала старі негативи. Бліді стовбури справді створювали подібний ефект: біле замість чорного, чорне замість білого...

Фліківський інстинкт підказав Івані, що цієї миті вона має сказати правду. Вона й так добряче перевищила свій ліміт обману.

— Я шукала фреску.

— Яку фреску?

— Ту, яка обвалилася і вбила Самюеля.

Цього разу Рашель виказала подив.

— І... знайшла?