Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Це вам ні про що не говорить? — наполегливо запитав Ньєман.

— Та... ні.

— Якийсь ритуал, пов’язаний із вашою конфесією?

— Точно ні. Ви плутаєте релігію й забобони.

Останнє слово Жакоб вимовив гидливим тоном.

Навіть обуреним. Але Ньєман не розумів, чим розламування хліба чи помазання чола відрізнялося від камінчика в роті у трупа. Як хтось, він уже не пам’ятав хто, казав: «Якщо ви в театрі й усі навколо вірять у виставу, отже, ви в церкві».

Тим часом Жакоб пустився ще в одну лекцію про життєві принципи посланців, які були засновані на Біблії та правилах, установлених першими анабаптистами. Так само суцільна вода, але цією ще й хрестять і святять.

Флік на таких речах собаку з’їв. Брехуни, казкарі, дурисвіти — він таких бачив сотні. Він знав, відчував, що Жакоб бреше, але ніяк не міг зрозуміти його мотив.

— Коли ви плануєте звільнити наших робітників? — запитав вірянин на прощання.

— Це покаже слідство.

— Я чітко вказав панові прокурору, що...

— Це не повинно затримати збір винограду. Я зрозумів ваш меседж.

Жакоб підвівся й знову заусміхався. Здавалося, ніби він готовий повернутися до свого вертепу.

— Час не жде, — мовив чоловік вибачливим тоном.

Ньєман супроводив його до виходу з відділку й провів поглядом, із яким вислуховують цікаву оповідку. Можливо, в каплиці святого Амвросія справді намагалися вкрасти фреску. Можливо, вся сіль цієї історії полягала в захованих розписах... Але Жакоб не мав до цього стосунку.

Натомість ритуальний камінчик у роті був адресований їм, Жакобу та іншим посланцям.

У кишені завібрував телефон — Карл Ґустав Юнґ зацінив би таку синхронність.

Флік поглянув на екран: імені не висвічувалось.

Але він одразу впізнав номер.

— До чого була ця облава в Маєтку?

— У мене не було вибору.

— Що це означає? Що відбувається?

Голос Івани звучав відверто ворожо, але Ньєман був надто щасливий чути його, щоби поставити напарницю на місце. Він уявляв, як вона ховається десь у підліску, вчепившись в одноразову мобілку. Від цієї картини фліку стало недобре.

Опанувавши себе, він коротко підсумував просування розслідування.

— І ви просто затримуєте чуваків із мутним минулим? Це єдина ваша ідея?

— Наразі я зосередився на злодюжках в околицях. Логічно, ні?

— Я днями працюю з цими робітниками. Можу вам сказати, що серед них немає ні поціновувачів мистецтва, ні тих, хто хоч трішки знається на релігії. Якщо сталося вбивство, воно пов’язано з ритуалами й віруваннями посланців.

Флік усміхнувся: він був згодний з Іваною. Але фреска відіграла в цьому всьому якусь роль — він нутром це відчував.

— Бачила сьогодні вашу альтер еґо, — мовила Івана.

— Кого?

— Жандармку з великими цицьками.

Це зауваження зачепило Ньємана, хоч він і не розумів, чому.

— Розкажи краще, що ти дізналася.

Івана короткими сухими фразами описала йому свої враження від общини. Повне розчарування: вона не дізналася нічого нового.

— Це все? — проревів він.

— Я закорешилася з однією дівчиною. Але потрібен час.

— Якраз часу в тебе й нема.

— Це потайна спільнота. Силою їх не візьмеш. Ваша облава вже була великим промахом. Але є ще дещо...

Івана вивалила перед ним якусь маячливу історію про нічні служби пошепки:

— Ішлося про якогось звіра. Das Biest.

— Що за звір?

— Гадки не маю, але... я відчувала його присутність. Присутність звіра...

Ньєман подумав, що Івану треба швидко звідти забирати — вона сповзала на темний бік цього цирку.

— У мене для тебе завдання, — заговорив він, аби повернутися до серйозних речей. — Посланці десь заникали уламки склепіння. Такий собі Жакоб запевнив мене, що ми зможемо їх побачити, але я практично впевнений, що він водить нас за ніс.

— І що?

— Знайди їх. Вони десь у Маєтку. Я відчуваю, що ці каменюки дадуть нам ключик до справи.

— Якщо я їх знайду, що мені з ними робити?

Вічно цей її глузливий тон, на межі провокації.

Розмова з нею гріла Ньєману серце, але водночас у животі наростала якась порожнеча.

— Принаймні знатимемо, де вони, і зможемо провести обшук.

— Це вже скоро ввійде у звичку.

— Знайди фреску, Івано. Якнайшвидше. Так ми виграємо дорогоцінний час.

Коли вона вже збиралася покласти слухавку, Ньєман докинув:

— Івано!

— Що?

— Бережи себе. Ми не знаємо достеменно, куди влізаємо.

Флікиня реготнула, але сміх застряг їй у горлі.

— Кому ви це кажете!