Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Словом, він записався до Інституту східних мов і цивілізацій. Він нічого не знав про Японію, і ця культура ніколи особливо його не приваблювала. Його зачаровувало письмо кандзі. У цих ієрогліфах Ньєман убачав — чи, точніше, сподівався побачити — іншу картину світу, символічний код, який, якщо його опанувати, навчить по-іншому бачити реальність (йому було за тридцять, і на той час він уже серйозно взявся за вуличне насильство).

Кинув за кілька місяців — важко ходити на вечірні заняття, коли маєш стежити за ґвалтівником-рецидивістом або маніяком, який забирає голови жертв, аби влаштувати собі домашній мінет.

Із тих занять від запам’ятав лише один ієрогліф — на позначення річки. Вертикальна риска, тоді ще одна, коротша — це береги. Між ними — третя, ще коротша — вода. Цей символ сам собою був дивовижний. Але ще прекрасніше було те, що він також позначав сім’ю — точніше, сім’ю, що спить. У перші роки дитини японські батьки кладуть її на ліжку посередині, й ієрогліф позначає цю троїстість. Батько й мати — це береги, які захищають дитину-річку...

Чому Ньєман раптом пригадав цей знак, лежачи на самоті в пітьмі? Тому що сам не мав ні дружини, ні дитини. Він був неповним ієрогліфом. Самотньою рискою.

Ось чому Івана Богданович так багато для нього важила. Вона була для нього не берегом (дружиною) і не річкою (дитиною), а потроху обома. Вона не давала йому стати урвищем над прірвою і робила людянішим, теплішим. Чоловіком, який міг наглядати за дівчиною з трагічною долею і водночас відігрівати біля неї свою внутрішню вічну мерзлоту.

Ньєман уже засинав, коли, схопившись, узяв телефон і ще раз перевірив виклики. Жодного. Він уявив власне обличчя, оточене темрявою й водночас освітлене сяйвом екрана — мільярдами рідких кристалів розчарування й тривоги.

Лише тоді, переможений, він заснув, прокручуючи в голові запитання: чому ж вона не подзвонила?

На колінах.

Навкарачки.

Як завгодно.

Коли Івана прокинулася, то відчула себе ще більш розбитою, ніж напередодні ввечері. Від думки про те, що доведеться знову збирати виноград, захотілося зблювати. Не кажучи вже про жах, який досі розпирав черепну коробку шепотом та усіяною іклами мордою. Das Biest...

Підйом у посланців підлягав суворому розпорядку. Спершу треба було застелити ліжко, тоді прийняти душ (мило домашнього виробництво пахло землею, скошеною травою і ще чимось терпким на кшталт ладану), після цього — натягнути чистий одяг на день (він також відгонив чимось рослинним, а ще — чимось горілим).

За мить вона вже сиділа за столом під великим навісом, освітленим електрикою, разом із усіма найманцями перед розкішним сніданком. Тут посланцям слід було віддати належне — їжа була божественна. Особливо для Івани, яка корчила із себе веганку.

У піднесеному настрої, ніби анабаптистка, вона накинулася на хлібці з ячменю й полби, заїдаючи їх кукурудзяним пудингом. Тільки от проблемка — посланці також пропонували досхочу пирогів зі шкварками, сирокопченої шинки, масла...

— Виспалась?

Не чекаючи на відповідь, Марсель сів поруч із Іваною, буркочучи:

— Голова болить — капець. Це все цей гаш, який ми вчора курили. Реально гівно!

Тоді він почав жалітися на біль у спині, на крепатуру, на кепське травлення. Дуже швидко перейшов до зарплати, не такої вже й хорошої, і соціальних виплат, яких геть не вистачало.

— Ми ж не худоба, чорт забирай!

Івана не слухала. Вона дивилася на склянку молока, яка стояла перед нею і чия білизна контрастувала з пістрявими конфітюрами — повнотілі, насичені, блискучі кольори перетворювали стіл на справжню палітру. Усе ніби походило з одного чистого джерела.

Це й вражало Івану в Маєтку: надзвичайна цілісність. Від золотистого винограду до чорного вбрання, від рудих борід до білих комірців, від повільних жестів до мовчазних молитов, усе було зроблене з однієї матерії, такого собі кришталю, крізь який прозирало сліпуче божественне світло...

Зненацька Івана прийняла рішення — і залпом випила склянку молока. Після прохолоди в горлі відчула важкість у шлунку, тоді гіркоту святотатства: вегани не мають уживати жодних продуктів тваринного походження. Вона не була впевнена, що зможе таке перетравити, в усіх сенсах цього слова, але ця білизна в горлі підштовхнула її до рішення: цього ж дня знову зустрітися з Рашель.

Зустрітися та допитати її.

Ньєман поспав усього кілька годин — звісно ж, паршиво, йому снилися трупи, які смоктали камінчики, — і прокинувся розгубленим, із квадратною головою.