Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Він одразу передзвонив лікарю — пізня година давала надію на важливу інформацію.

— Я перечитав свої нотатки, — заговорив Циммерман. — Можливо, Самюель був мертвий ще до обвалу.

— Чому ви так уважаєте?

— Якщо добре поміркувати, крові було недостатньо. Хоча каміння сильно пошкодило грудну клітину, я не знайшов ознак внутрішньої кровотечі.

— І ви кажете це тільки зараз?

— Пробачте... Коли я забирав рештки, це був присипаний пилюкою фарш. Пошкодження від обвалу були такі значні, що у мене не виникало й думки, ніби смерть могла статися ще до цієї бійні.

— Є якісь ідеї щодо справжньої причини смерті?

— Чесно? Жодної.

Тиснути на цього патанатома-любителя не було жодного сенсу.

— Можете скласти для мене ще один звіт про це?

— Але мені доведеться заперечувати власні висновки.

— Саме так.

Коротка пауза: схоже, лікар зважував усі «за» і «проти».

— Окей. Зроблю.

— Якнайшвидше, будь ласка.

Ньєман поклав слухавку. Ця перша перемога не принесла йому жодного задоволення. Події розвивалися саме так, як він і передбачав, але це була не добра новина. Убивство. Ритуал. І це дивне протиріччя: чому вбивця намагався водночас відзначити й замаскувати свій злочин?

Раптом Ньєман зрозумів, чому йому не хотілося вечеряти, а настрій був нижче нікуди. Вона не телефонувала. Івана, його напарниця, його слов’яночка... Вони не мали чітких домовленостей щодо зв’язку, але ж вона знала, що Ньєман сьогодні приїжджає, і він думав, що...

Ньєман схопив підшивку, яку для нього склепали в Парижі. Спати не хотілося. Ніж лежати й дивитися в темряву, ліпше вже зробити ґрунтовніші нотатки та трохи поглибити свої знання.

Насправді йому вже була знайома історія анабаптистів. Ньєман пережив свій протестантський період — принаймні таку спокусу — і багато читав про добу Реформації. Цей рух породив іще одне переконання. Реформувати церкву — так, повернутися до біблійних приписів — звісно, але передусім потрібно було відродити релігійну практику часів Ісуса, тобто приймати хрещення в дорослому віці, з повним усвідомленням цього таїнства.

Так з’явилися анабаптисти. Вони відразу стали жертвами гонінь, тортур, різанини, більшість із них тікала. Меноніти, аміші, гуттерити попрямували до Східної Європи й Нового Світу. Посланці, більш-менш захищені своїм вином, залишилися.

Упродовж п’яти століть вони трималися на відстані від поверхневого світу тих, хто не живе за заповідями Христа. Вони обрали добровільне усунення від світу (німецькою «meidung»), бажаючи жити в повній чистоті, подалі від держави, політики і навіть церкви, зіпсованої світською владою.

У Маєтку минало століття за століттям, кожне таке ж, як і попереднє. Вино, переслідування, незмінний спосіб життя... Однак у XX столітті общину очолив один чоловік, хоча за попередні чотири сторіччя вона ніколи не мала лідера.

Отто Ланц був не стільки керівником, скільки реформатором, до того ж, дуже суперечливим. По-перше, він не належав до історичних родів анабаптистів. Це був чужинець, світська людина. По-друге, він був художником — нонсенс для общини, яка відкидала будь-які зображення й особисту творчість. А ще він був жорстоким.

Ланц виступав не за війну, а за твердість. Це він оточив Маєток парканами й заснував цю «службу охорони», яка наглядала за кордонами їхнього світу. І це він, заглибившись у французьке законодавство, спромігся звести справжню правову фортецю, яка захищала посланців од нападів із зовнішнього світу.

Треба було би порити більше на цього типа, але на те, щоби пускатися в дослідження о такій порі, Ньєманові не ставало сил. Він глянув на годинник: уже за північ, а Івана досі не зателефонувала. Чи мав він непокоїтись? Мабуть, після трьох днів збору винограду вона просто була виснажена, от і все.

Ньєман вирішив, що і йому час лягати. Увімкнувши гарячущу воду, прийняв душ у кабінці розміром із саркофаг.

За кілька хвилин він лежав у темряві й відчував зяючу порожнечу. Шкіра досі парувала, і Ньєману здавалося, ніби він — бездонне горно. Думки попливли десь між явою та сном.

У цьому напівсвідомому стані викристалізувався спогад. Колись давно він намагався вивчити японську — хтозна навіщо. Загальна культура Ньємана, чистого самоучки, завжди розвивалася стрибками. Сьогодні він цікавився модерною архітектурою. Завтра — композитором на ім’я Шарль Кеклен. Наступного дня — протестантизмом... Усе це ніколи не заходило далеко, але було краще, ніж нічого.