Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Івана стулила повіки, і в голові сплив образ Рашель. Її кругле обличчя, її легкі й водночас дуже виразні брови, суміш мрії й шаленства, її світла райдужка, в якій ніби відбивалося лице співрозмовника... Рашель була не просто близька до природи, вона була самою природою. Якщо екологічні переконання Івани видавалися напруженими, згірклими, агресивними, то Рашель була рідною дочкою цих цінностей. Дівчина без тіні жорстокості, яка виросла за правилами сталого сільського господарства... Івана всміхалася на ці думки, які втрачали логіку в міру того, як її охоплював сон.

А тоді все розвалилося.

Спочатку вона чує шепіт, подібний до павутиння. Івана розплющує очі й бачить кількох посланців — білі сорочки, руді бороди, світлі капелюхи, — які схиляються над нею.

Голоси не стихають, але й губи в них не ворушаться, її шкірою ковзають чиїсь руки. Івана намагається сіпнутись, але тіло не слухається — втома перетворилася на параліч. Пальці, голоси... Тепер вона впевнена, що це якісь молитви, невідомі псалми...

Тоді з’являється центральна постать церемонії.

Тварина з брунатним писком, ніби виліпленим із глини й усіяним зубами. Зубами, що стирчать не з пащі, а довкола неї. Купа ікл роздирають плоть довкола губів, ніби борода зі слонової кості...

Раптом Івана усвідомлює, що за слово повторюють посланці:

— Das Biest... das biest... das biest [5] Звір (нім.). ...

Вона прокинулася, здригнувшись, підстрибнувши на своєму матраці, як Ріґан, дівчинка з «Екзорциста», одержима дияволом. Спочатку Івана закашлялась, тоді злякалася, що зараз зблює. Її обличчя вкривав піт, згірклий холодний піт колишньої наркоманки. Бляха, це все через той джойнт... Вона вже застара для цієї фігні.

Поволі Івана усвідомила, що в наметі панує спокій: хропіння, зітхання, шурхотіння простирадл... Але дещо з її сну не зникло. Залишався шепіт.

Жінка енергійно пошкребла голову, ніби щоб позбутися останніх крихт сну... Але ні. Шепіт не вщухав. Він лунав не в наметі, а знадвору. Івана сіла на ліжку й прислухалася. Голоси приглушувала цупка тканина. Усе, що вона втямила — це те, що ті двоє чоловіків (бо голоси були чоловічі) говорили німецькою. Тією старовинною, мало зрозумілою мовою, яку полюбляли посланці.

Івана зосередилася та вхопила уривки розмови:

— Звір прийшов...

— Іще ні...

— Ти чудово знаєш... його прихід... пророцтво...

Вітер відносив окремі слова. Івана нічого не могла зрозуміти. Але розчула головне: «Das Biest...». Як у її сні.

Вона почекала кілька хвилин, а тоді наважилась вийти. Її миттю пронизав холод, і звуки ночі, ніби стиснуті морозом, вдарили їй у вуха.

Обачним кроком Івана обійшла намет і зазирнула за його лівий бік (там, де невідомі пошепки обговорювали свої таємниці). Нікого. Наскільки вона пам’ятала, ті голоси були сповнені тривоги...

Das Biest... Про кого вони говорили? Про біблійного героя? Старий забобон? Убивство Самюеля?

Раптом Івана обернулася, відчувши чиюсь присутність. Примружилася, намагаючись розгледіти в пітьмі якусь тінь. Нічого. Спонукана якоюсь ірраціональною силою, вона стала на одне коліно та сперлася долонею на долівку.

Звір був там, глибоко під землею.

Івана підвелася, потерла плечі й енергійно струснула головою. Вона провела в Маєтку заледве три дні, а в неї вже їхав дах.

Флікиня скрадалася вздовж намету, коли її погляд привернула одна сцена. Вервечка жінок, одягнених так само, як і вдень, — у чорні сукні й білі чепчики — йшли через табір. У руках вони несли стоси тих самих суконь, чепчиків і фартухів, дбайливо випраних і випрасуваних на наступний день. Жінки прямували до душових, аби залишити одяг у великому кошику з накривкою, передбаченому спеціально для цього.

Івана повернулася до намету і ще трохи поспостерігала за посланницями крізь щілину входу. Ці нічні панянки несли не тільки костюми, а й особливу картину світу, чистоту нового дня, красу майбутньої праці.

Невинні істоти, якими рухає саме Добро.

Чи такі вже й невинні?

У голові жінки пролунав тонкий голосок: «Нехай почує тебе Господь...».

Ньєман не вечеряв. І в глибині душі відчував од цього задоволення. Кожна пропущена трапеза, кожна перемога в дієті була невеличким приводом для гордощів. Із роками він потовщав і сприймав цю слабкість як приниження. Він мріяв жити як індуїстський аскет, задовольняючись мискою рису на день. Стоїчна душа, непідвладна спокусі їдла. Але, на жаль...

Задзвонив телефон: Деснос.

— Чекаємо на вас унизу.