Жан-Кристоф Гранже - День попелу

То вона таки скликала свій загін. Ньєман устав із ліжка, не зважаючи ні на свою кімнатку в дванадцять квадратних метрів, ні на пожовклі шпалери, на яких ледве виднілися візерунки в стилі «туаль де Жуї».

Коли засновували ЦБКЗ, префект поліції казав йому: «Щасливчик, подорожуватимеш усією Францією». Але поки що всі Ньєманові мандрівки обмежувалися місцевими моргами. Гастрономічний туризм зводився до бутербродів у машині. Що ж до чарів маленьких міст, то вони полягали в занедбаних готельних номерах і трупах у канавах.

Зрештою, Ньємана це влаштовувало: його цікавило тільки Зло і смерть. Він залишав інший берег звичайним людям, які насолоджуються життям і воліють про смерть забути. Тим, кого він захищав, хоча в реальності терпіти їх не міг.

У ресторані готелю на нього чекала групка жандармів. Закутані в темно-сині пуховики, типочки стояли посеред зали кольору пергаменту, освітленої маленькими яскраво-жовтими абажурами й оздобленої мушкетами XVII століття...

Стефан представила Ньєманові кожного крюшо [6] Жартівлива назва жандармів, яка походить від імені головного героя комедії «Жандарм із Сен-Тропе» з Луї де Фюнесом у головній ролі. , але запам’ятати ці прізвища було нереально. Всі її колеги мали імена роялів.

У двох із них явно була, як то кажуть, надлишкова вага. Двоє інших походили на стажерів, а то й на випускників вишу. Ще один мав стільки років, що йому давно настав час передавати естафету. Зрештою, лише один здавався гідним кандидатом: вусатий буркотун зі стандартними параметрами сорока із гаком років.

— Сідайте, — розпорядився Ньєман таким тоном, ніби віддавав команду «вільно».

Чоловіки скинули парки й підтягнули стільці до одного з найбільших столів.

— Найважливіше зараз, — заговорив флік, — це команда криміналістів.

— Вони приїдуть завтра вранці.

— Чудово. Нехай обшукають каплицю до найменших закутків.

— Але...

— Але що?

— Ви ж самі її бачили. Там поприбирали, понатоптували. Не розумію, що там...

— Деснос, я тобі вже казав, припини давати відповідь, перш ніж поставити запитання. Мені потрібні відбитки пальців, органічні зразки, зліпки. Щоби було чим завалити їхню лабораторію у Страсбурзі! Може, щось і знайдуть.

Стефан щось занотувала у блокноті. Жандарми скоса перезирнулися, опустивши голови.

— По-друге, опитування жителів околиць.

— Яких околиць? — поцікавився вусань.

— Околиць каплиці. Не можна відкидати можливість того, що цей «нещасний випадок» насправді — вбивство, здійснене шляхом псування підмосток.

Вирячені очі, які втупились у Ньємана, не вселяли в нього впевненості. Всі були налаштовані скептично.

— Одне з двох: наш клієнт — або посланець, або чужинець, сезонний робітник чи тутешній. Утім, йому так чи інакше треба було дістатися до церкви: пішки, велосипедом, машиною, мотоциклом... Будь ласка, опитайте місцевих фермерів, людей, які живуть уздовж трас, тих, хто їздить цими дорогами у відповідний часовий проміжок. Може, вони щось бачили.

— Ми вже робили все це, — холодно зауважила Стефан.

— Що ж, тоді зробіть іще раз. Ваші матеріали справи менші за мою податкову декларацію.

За цими словами запала важка мовчанка. Тепер Ньєман відчував не ніяковість, а радше зачатки ворожості. Та йому було до лампочки.

— По-третє, я хотів би серйозніше взятися за сезонних робітників. Хто вони, звідки, чи є історії судимості.

— Це стигматизація.

— Ні, це здоровий глузд. Мені торочать, що посланці проти насильства і що вони не можуть мати жодних мотивів для вбивства. Нехай. Хто тоді залишається? Найближчі до Маєтку найманці, які сплять у таборі менш ніж за п’ятсот метрів од нього. Варто покопати.

Вусань не здавався:

— І ми їх усіх маємо допитати?

— Неодмінно. Перевірити їхні алібі й оцінити їх. А ще попросити кооператив надати нам їхні анкети для найму.

Жандарми зіщулились на своїх стільцях, а Деснос прочистила горло.

— Що? — запитав Ньєман.

— Це буде важко, бо подібна процедура може затримати збір винограду.

— Дякую, що порушили цю тему. З’ясуймо все раз і назавжди: померла людина, а це не дрібниця. Я більше чути нічого не хочу про ваш виноград. Наше розслідування важливіше.

Один із двох товстунів наважився взяти слово. Як не дивно, в нього не було й сліду воґезького акценту.

— Припустімо, що риштування пошкодив один із сезонних робітників, але з якою метою? Щоб убити Самюеля? А навіщо?

— Потрусимо їх. Тоді й побачимо, що з того вийде.