Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Але найдивніше виглядали розставлені вздовж стіни праворуч тропічні рослини — їх гріли лампи на прищепках і алюмінієві рефлектори... Це пояснювало надмірну спеку в кімнаті — на контрасті з іншими, крижаними приміщеннями.

— Я не дуже зрозумів: ви судмедексперт чи педіатр?

— Ні те, ні те. Я терапевт. Але тутешні жителі водять до мене своїх малих, а ще в мене є старий диплом із судмедекспертизи, який десь валяється. Я погодився зайнятися Самюелем — це була послуга.

Тепер Ньєман краще розумів аматорський характер звіту. Все це було цілковитим безглуздям. Розчищене місце злочину, розтин, проведений патанатомом-любителем. Флік не розумів, що він сам тут забув.

— Я уважно прочитав ваші висновки, — заговорив він. (Це була брехня: Ньєман лише проглянув їх у машині). — Ви не вказали точної причини смерті.

— Як це?

Циммерман стрибнув на ноги.

— На нього стільки всього навалилося, що від тіла залишилася кривава каша. Точніше причину смерті вказати нереально, але й вибір невеликий!

Ньєман поставив те запитання, щоби зачепити медика.

— Ви згадували про камінець у роті.

— Саме так.

— Ви вважаєте, що це був шматочок піщаника зі стелі.

— А що ще?

— Я бачив фотографії тіла після того, як розібрали завали. На обличчі було всього кілька синців. Як ви поясните, що йому не розтрощило лице?

Циммерман знизав плечима. Сівши на місце, він складав томики із серії «Плеяда».

— Я лікар, — буркнув він, — а не спеціаліст із фізики. Мабуть, під час обвалу уламки утворили нішу, яка й захистила обличчя загиблого.

— У такому разі, чому в нього в роті був камінець?

Лікар підвів очі з пригніченим виглядом. На його лиці чітко читалася думка: «Ще один флік, який вважає себе спецом у медицині».

— Не знаю, — презирливо відказав він. — Може, відколовся від брили піщаника, коли та впала.

— Теж можливо, але тоді ясна й зуби були б пошкоджені. А згідно з вашим звітом, ротова порожнина ціла.

— Це правда.

Чоловік знову звівся на ноги та підкурив.

— До чого ви ведете? — зрештою мовив він із удаваним інтересом.

— Самюеля могли спочатку вбити, а тоді покласти до рота камінь і спричинити обвал склепіння, щоб зімітувати нещасний випадок.

Циммерман виплюнув дим і покашляв.

— Навіщо тоді камінець? Це означало б видати правду про насильницьку смерть, хіба не так?

— Може, це повідомлення чи попередження.

Лікар реготнув. Відповідь Ньємана не розв’язувала суперечності. Навіщо приховувати вбивство і водночас про нього повідомляти?

— Куди ви діли той камінець?

— Та... викинув! — відповів Циммерман зі щирим подивом.

Ньєман кинув погляд на Деснос, яка стоїчно пітніла в своїй парці.

— Ви знищили настільки важливий доказ?

— Тіло було вкрите уламками. Його помили, а шматки піщаника викинули. Коли ми з асистентом знайшли ще один, то просто позбулися його, от і все. У ньому не було нічого особливого.

— Це мали вирішувати експерти-криміналісти.

— Про що ви говорите?

Флік проігнорував запитання й поцікавився:

— На тому уламку піщаника не було фарби, шматка фрески?

— Ні. То був запилений камінець не більше за п’ять сантиметрів завдовжки...

Ньєман помовчав. Лікар брехав, але флік не мав жодного уявлення, чому.

— Мені сказали, що посланці зрештою погодилися на розтин, тому що його мали провести ви.

— Справді?

Ця історія починала діяти Циммерману на нерви, і він цього не приховував. Стоячи біля рослин, він схопив пульверизатор і почав пшикати на них невеличкими хмарками. Тепер із цигаркою в зубах, у перев’язаному поясом халаті, він нагадував зубожілого аристократа, що бореться зі старими маніями.

— Ви їх знаєте, хіба не так? — не відступав Ньєман.

— Інколи вони приводять до мене своїх малих. Диспансер відповідає їхнім критеріям.

— Тобто?

— Він безкоштовний. Потискаєш руку — і йдеш собі з рецептом.

— Із якими хворобами вони звертаються?

— Нічого особливого. Бронхіти, астми... Зазвичай вони й самі справляються, за допомогою рослин чи ще бозна-чого, але інколи їхні народні ліки не діють.

— Ви буваєте в Дієцезії?

— Їздив туди раз чи два. Через зовсім малих дітей.

— Як це було?

— Дуже дивно. Вони прийняли мене у величезному, але порожньому сараї. Мати не випускала з рук своє дитя, навіть під час огляду.

— Ви брали з них гроші за візит?

— Ні.

— Чому?

— Зовсім не та атмосфера. Важко пояснити, але... коли ви потрапляєте на їхню територію, то відчуваєте, що ваші звичні цінності там не діють...