Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Хороше чтиво на ніч.

Стефан Деснос рушила з місця, чавлячи підошвами шматочки штукатурки.

— Майоре... можна вас запитати, як ви збираєтеся за це братися? Я маю на увазі... за розслідування?

— У мене склалося враження, що розслідування поки немає. Хто дозволив відкрити каплицю?

— Прокурор.

Наскільки Ньєман пам’ятав, характер Шніцлера можна було описати виразом: «Тікаймо, браття!». Його поняття про ведення слідства полягало в тому, щоб якнайретельніше уникати проблем. Особливо коли ці проблеми створювали люди, які носили солом’яні брилі й розмовляли всіма забутою версією німецької.

— Я так розумію, ремонт скоро розпочнуть знову?

— Після того, як наші експерти дослідять це місце.

Ньєман плеснув у долоні. Вступати у гру варто в хорошому настрої.

— Добре. Знайдіть мені якнайшвидше загін жандармів, які все тут перекриють. Щоби ніхто мені тут не вештався.

— Прошу?

— Ви прекрасно мене почули. Ніхто більше сюди не зайде, поки ми не зрозуміємо, місце злочину це чи ні.

— Прокурор...

— Прокурор доручив нам поновити слідство. Маємо тиждень на те, щоби допитувати, залучати спеціалістів, проводити обшуки в посланців і не тільки, не питаючи нічиєї думки.

— Нам усе одно доведеться попередити Жакоба.

— Попереджайте, кого хочете, але треба терміново зібрати людей з Кольмара чи Мюлуза. До слова, зателефонуйте у лабораторію в Страсбурзі, нехай відішлють до нас експертів-криміналістів.

— Але ж... ніщо не вказує на те, що це вбивство!

— Я не хочу розігрувати перед вами старого досвідченого фліка, але в розслідуванні, перш ніж давати відповідь, варто спершу ставити запитання. Годі ходити околяса, спробуємо по-моєму.

Досі стискаючи ремінь, Деснос ступила ще крок уперед.

— А по-вашому — це як?

— Будемо відштовхуватися від твердження, що це вбивство. Мій досвід підказує, що, йдучи від найгіршого, навряд чи помилишся. Тож — шукаємо ДНК, відбитки, робимо зліпки, беремо зразки, опитуємо місцевих тощо. Ви знаєте цю пісеньку. Ну, я сподіваюся...

Довго дотримуватися добрих намірів Ньєману не вдалося. Йому не пасувала м’якість і хороший настрій. Так, усе буде по-його. Вони зачіпатимуть за живе, ображатимуть чужі переконання, викопуватимуть таємниці й порпатимуться в лайні, поки чогось не знайдуть. Якщо ж і справді не знайдуть нічого, то, лише переконавшись у цьому, Ньєман поїде до нових, іще чорніших обріїв.

— І останнє, — сказав він, спершись на поперечину риштувань, — я не хочу бачити тут жодного журналіста.

— Журналісти роблять, що хочуть.

— Може у вас, але не в мене. Перший же, який сюди заявиться, отримає від мене підсрачника. А якщо не вгамується, я його затримаю.

— Який же ви...

— Який? У стилі 80-х? 70-х?

Перш ніж жандармка встигла відповісти, Ньєман перейшов на ти:

— От побачиш, ти ще оціниш мій ретро-стиль.

Тієї ж миті двері каплиці скрипнули. Флік рефлекторно обернувся і побачив на темній паперті садового гнома.

Звісно, то був посланець. І не такий уже й маленький. Чорні штани з цупкого полотна, білосніжна сорочка, широкі підтяжки, які виглядали з-під піджака з такої жорсткої матерії, що, здавалося, він міг стояти самостійно. Додайте капелюха — і образ завершений.

Член общини, справжній — і з якоюсь невловимою аурою спокою й чарівності, що сяяла довкола нього.

— Вітаю, Жакобе, — сказала Деснос, усміхнувшись.

Вона підійшла до нього і махнула рукою на Ньємана (її рухи раптом набули шанобливості).

— Познайомтесь, це майор...

— Я знаю, хто наш гість, — перебив її чоловік із солодкавою посмішкою. — Нас уже попередили.

Ньєман утримався від запитання про те, хто ж виступав інформатором Виноград-FM. Він потис новоприбулому руку, більше схожу на старовинний рубанок.

Жакоб відступив назад і відразу ж набув побожної пози — ноги разом, руки схрещені на рівні ширіньки, голова опущена. Він, здавалося, пережовує посмішку в бороді. Веснянкуватий і рудий, широкоплечий, він справляв враження владної людини. Ніби за глузливою фізіономією та поважними манерами дбайливо приховував свою впливовість.

Скільки йому могло бути років? Важко сказати. Вочевидь, він увійшов у цей образ у тридцять із чимось і так із нього й не вийшов. Таким він і помре — в такому ж віці, з такою ж пикою, в тому самому брилі.

— Майоре, — зрештою озвався він, — боюся, ви приїхали даремно.

Оговтавшись від подиву, навіяного акцентом (чоловік розмовляв французькою, видаючи звуки, подібні до ударів заступу по замерзлій землі), Ньєман кинув погляд на Стефан: що ж ця карикатура їм скаже?