Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Як тебе звати?

— Івана.

Не було жодної причини кривити душею. По прибутті вона заповнила анкету під власним іменем. Вона знала, що посланці запитують лише для проформи, не переймаючись державними базами даних і соціальними мережами, марним дозвіллям світських.

— А тебе?

— Рашель.

У дівчини був дзвінкий голос і сміхотливий тон. Її тембр нагадував струмочок, скрадливий, норовливий, який біжить поміж лісового каміння й моху.

— Можна мені теж скрутити?

Івана помітила, що цигарка в Рашель була ручної роботи. Посланниця покопирсалася в кишені фартуха й дістала набір для самокруток: тютюн і папірці, без жодних брендів чи логотипів, загорнуті в маленький полотняний капшук.

— Що це за тютюн?

— Ельзаський. Ми вирощуємо його тут.

— Справді?

Рашель ледь усміхнулася — мазок пензля на білому аркуші.

— Ми самодостатні.

Івана зварганила собі цигарку за кілька секунд — тютюн був світлий, шовковистий: він нагадував Рашель. Жінка підкурила, тоді замовкла, нашорошивши вуха.

Мить була особлива: свіжий вечірній легіт приносив насолоду, а головне, Івана раділа своєму становищу. Вона сиділа поміж посланців і її пожирала очима ця доволі привітна дівчина: флікиня зробила гігантський крок уперед.

— Дивовижно, що тебе взяли всього на кілька днів, — зауважила Рашель.

— Ті, з ким я домовлялась, були дуже милі. Я пояснила їм своє становище.

— Яке становище?

Івана затягнулася, перш ніж видати свою легенду.

— Ні роботи, ні житла, ні бабок.

Рашель співчутливо струснула головою, тоді випросталася, вигнувши спину, ніби щоб тримати в рівновазі свою круглясту голову в чернечому чіпці. Вона схопила Івану за ліву, вільну від цигарки руку. Флікиня здригнулася — Рашель щойно порушила заборону на дотик.

— Судячи з твоїх пальців, у тебе, мабуть, небагато досвіду?

— Жодного! — зізналася Івана. — Тим паче круто, що мене найняли.

— Ще одна добра справа до нашої скарбнички!

— А ви не пасуєте перед пропащими випадками!

Обидві пирснули, й Івана помітила ще дещо: коли Рашель сміялася, вона ніби видавала якусь таємницю. Її обличчя немов легшало, втрачало всю вагу. А за розтуленими губами зблискували білісінькі зуби, які трохи видавалися вперед, що пояснювало форму вуст.

— Я вже й не знала, що робити, — повела далі Івана серйозніше, захопившись брехнею. — Я намагалася знайти щось у довколишніх кафешках, але вони не шукали працівників. Тоді вирішила спробувати щастя тут.

— Але що ти робиш в Ельзасі? Ти радше схоже на міську дівчинку.

— Я з Парижа, це правда. У мене була... особиста причина приїхати сюди.

— Яка?

Івана вдала, ніби вагається. Рашель легко штовхнула її ліктем. Схоже, вона аж ніяк не боялася торкатися цієї чужинки.

— Один чувак... — промимрила слов’янка, підносячи вказівний палець до губ.

Рашель знову всміхнулася, але якось знічено. Мабуть, Івана зайшла задалеко. Вони замовкли й просто курили поруч. Інші ними не цікавилися. Івану охопила якась глуха млість — їй раптом захотілося забутися, заснути на плечі у своєї сусідки.

Це вперше вона розслабилась. Раніше, попри намагання бути люб’язною, флікиня не втрачала пильності й підозріливості.

— Скоро тобі виходити, — прошепотіла Рашель.

Івана підстрибнула — вона таки заснула, спершись на свою супутницю. Жінка з цікавістю глянула на анабаптистку: за кілька хвилин Рашель розтопила всі її бар’єри. Така чарівність була мало не... небезпечною.

— А ви де ночуєте? — запитала Івана, протираючи очі.

— Трохи південніше, на території Дієцезії.

— Ви зробили гак, аби мене підвезти?

— Ми послужливі, ти не помітила?

Івану дивувало те, що вона не бачила, щоб якийсь посланець стукав у кабіну водія чи щось йому казав.

Пітьму розсіяло світло табору.

— Побачимося завтра, — тихо мовила Рашель.

— Дякую, що підкинули.

Анабаптистка знову схопила її за руку.

— Я думала, що вам не можна торкатися найманців.

— Є правила і є мить. У потрібний момент, коли є почуття, довіра, закони можна порушити.

Ці слова стурбували Івану. Але не так, як це невинне, обеззброєне обличчя — яке й саме обеззброювало. Крізь ці риси проглядало щось оголене, щире, щось, що видавало за її рішучістю глибоку вразливість.

Каплиця святого Амвросія була розташована на кручі менш ніж за кілометр на північний схід від Маєтку. У кінці ґрунтової дороги бовваніла в пітьмі будівля, наче чорна пляма на темній матерії. Або навпаки. Просто тон у тон.