Жан-Кристоф Гранже - День попелу

Сезонні робітники ліворуч, хоч і вдягнені ідентично, контрастували зі своїми сусідами. Переважно молоді, вони відрізнялися між собою статурами, кольором шкіри, виразом обличчя. Проглядали також тату, цей бич XXI століття.

Ньєман повернувся поглядом до посланців. Вони утворювали водночас прекрасну, ніби сон, і точну, як машинний шов, картину. Сам не знаючи чому, флік подумав про полотно, яке бачив у музеї д’Орсе, «Вечірка» Жана Беро. Світський прийом кінця XIX століття, товариство у фраках і вечірніх сукнях... Чому він подумав про цю «вечірку», тобто про те, що якраз заперечували посланці?

Раптом Ньєман зрозумів. Ця мирна, ніби зрежисована сцена нагадувала дух картини. Настрій спокійного свята, стриманої, ритуалізованої церемонії, затамованих веселощів...

Флік бачив кілька фотографій посланців, але реальне видовище посилювало передчуття, яке навіювали світлини: їхній світ був іншим, у тому сенсі, що він здавався зробленим із іншої матерії, натхненним іншим духом. Листя, лози, земля тут видавалися свіжішими, живішими. Тканини — цупкішими, шорсткішими. Навіть бороди й волосся мали текстуру, яка ніби походила з іншої доби.

У Ньємана сперло дихання.

Він помітив Івану, на колінах серед лоз. Вона працювала з сезонними робітниками, але зі своєю блідою шкірою й рудим волоссям могла б легко зійти за одну із посланців.

Зазвичай флікиня мала дикий образ — шкірянка, джинси, чоботи, — а коли намагалася щось змінити, то виходила якась катастрофа. Проте вбрання анабаптистів пасувало їй ідеально. Ці прості й суворі речі підкреслювали її чистоту, її тендітність.

Ньєман подумав про неї як про розкаяну грішницю на кшталт навернених із тяжким минулим, дивовижним чином урятованих зустріччю з Богом. Івана вбивала. Накачувалася наркотою. Покинула свою дитину. Але вона була Марією Магдалиною — чекала лише нагоди, аби врятуватися.

За секунду в голові у Ньємана щось клацнуло, і йому стало страшно. Можливо, це старожитнє рядження — лише брехня, маска, за якою ховалися вбивчі наміри чи глибоко зариті таємниці... Якщо з Іваною щось станеться, він собі не пробачить.

Ньєман здригнувся й відчув, як до нього повертається похмурий настрій. Ніби всі його нейрони пронизали негативні хвилі.

— Їдьмо, — буркнув він. — А то доведеться тут заночувати.

Сезонні робітники залишали виноградник першими, піднімаючись усі, як один, до вантажівок. Посланці замикали ходу, займаючи останні машини.

Коли пролунала команда, Івана зачаїлася між рядами лоз і зачекала. Наглядачі об’їжджали виноградник на конях, але оскільки вже стемніло, слов’яночка легко заховалася серед листя. Вона дивилася, як її колеги залазили до кузовів, і знову думала про конвой смертників.

Коли заревли мотори, вона підійшла ближче. Невдовзі залишилися тільки скотовози для посланців. Тоді вона стрибнула в промені ліхтарів, вдаючи, ніби поправляє сукню — мовляв, трохи задалеко бігала пісяти.

— Почекайте!

Остання вантажівка зупинилася. Івана підбігла й видерлася на неї. Усі посунулися з проходу. Посланцям заборонявся будь-який фізичний дотик до світських. Можливо, їх вважали неорганічним матеріалом, як пластик чи кевлар.

Машина набрала швидкості, але пасажири не зводили поглядів з Івани, яка присіла на одну з лавок. Вона буркнула вибачення в порожнечу й стисла коліна, ніби сором’язлива дівчинка.

— Розслабся, — промовив до неї чийсь голос.

Івана побачила обличчя, яке всміхалося до неї.

Дівчині було заледве двадцять років, і вона ідеально відповідала критеріям общини: каштанове волосся, світлі брови, ясні уважні очі... Круглясте обличчя ще більше підкреслювало юний вік.

Івана перевела подих, стиснувши коліна руками. Майже відразу на неї навалилася втома. Крепатура в стегнах, біль у пальцях, затиснуті плечі...

— Усе гаразд? Ти тримаєшся? — затурбувалася сусідка, здогадавшись про її виснаження.

— У мене все болить, — відповіла Івана, — не відчуваю ні рук, ні ніг...

— Через деякий час усе минає, от побачиш. Але цього разу ти не встигнеш звикнути.

— Шкода.

Івану здивувала власна відповідь: цієї миті вона говорила щиро.

— Є чим підкурити? — запитала дівчина, засунувши цигарку між зубів.

У кишені Івани досі лежала запальничка Zippo, яку в неї не забрали — бо та повністю механічна. Жінка чиркнула нею й піднесла вогник якомога ближче до лиця посланниці.

У його світлі Івана змогла краще розгледіти риси обличчя дівчини. Вигнуті брови, ніби від прихованого невдоволення чи непомірної гордині, маленький носик і чуттєві губи з розкішними контурами. Вона мала італійську вроду, але каштанове волосся й бліда, мов порцеляна, шкіра робили її схожою на данку. Суміш Середземного та Балтійського морів.