Жан-Кристоф Гранже - День попелу

— Так, — мовив він, дзенькаючи горнятком об стійку, — ми самі допитаємо начальника бригади. Ти знаєш, де він має бути сьогодні вранці?

Стефан погортала свій блокнотик.

— Він керує іншим ремонтом за сто кілометрів звідси, в храмі святого Франциска з Паоли, неподалік від Ліпсайма, в департаменті Нижній Рейн. Це доволі відома церква, і...

Її маленький записничок, ця її сумлінність зворушували Ньємана.

Він по-дружньому поплескав Деснос по плечу та всміхнувся.

— Їдьмо.

— Що ти твориш? — запитав Марсель.

Івана переступала ряд лоз, аби підійти поближче до посланців, які збирали ягоди на віддалі.

— Нам не можна звідси відходити.

— А? — невинно озвалася вона. — Окей. Але мені тут більше подобається, тут затінок.

— Так сонця ж нема.

— Ти зі мною чи як?

Не мовивши ні слова, чоловік проклав собі шлях між листя. Вони синхронно взялися до роботи, з кошиком за спиною та секатором у руці.

Марсель був в ударі. Йому заманулося розповісти Івані про ґевюрцтрамінер. Сорт із холодної півночі, який не боїться зимових заморозків і який збирають пізно, щоб отримати дуже солодку ягоду, практично готове вино. П’ють його як аперитив, на десерт, на новорічні свята... Але можна розпити пляшечку і під азійську кухню.

— Свинина по-китайськи з вином із Маєтку — та ти що!

Івана не слухала. Вона зневажала вино. Вбачала в цьому захопленні марнославство міщанина, який веде жалюгідне існування в своєму забитому пляшками льосі.

Натомість вона насторожила вуха й намагалася розчути, про що говорили між собою посланці за два ряди від неї. Та це було не так і легко: ті як води в рота набрали. А коли таки озивалися, то лише старовинною німецькою, яку неможливо було розібрати.

Але Івана насолоджувалася видовищем: їхньою ощадливою манерою збирати виноград, їхнім зосередженим поглядом, їхніми мирними обличчями... Навіть працюючи, посланці виглядали бездоганно. Чепці та солом’яні брилі виблискували білизною, а костюми в траурних тонах не били в очі.

Довкола простягався ельзаський краєвид, який мало не тремтів від морозу. Непевне світло відбивалося під неможливим кутом і прозирало з-за оболонки хмар. Івана була здивована: їй, переконаній містянці, все ж подобалися ці спокійні безкраї обшири, де пахло землею й опалим листям... Зовсім непогано.

— Якого хріна ти виробляєш?

Івана здригнулася: вона обрізала парості лози.

— Та що з тобою не так? — запитав Марсель, підходячи, щоб оцінити збитки. — Тебе приб’ють.

— Усе нормально, відросте.

Марсель подивився на неї, неначе раптом осягнувши, наскільки Івана некомпетентна. І як вона зневажає сільське життя. Чоловік кивнув, аби вона переходила до наступної рослини, а сам спробував приховати втрати.

Івана повернулася до роботи, проте ніяк не могла припинити спостерігати за посланцями. За їхніми рухами, їхнім убранням вона глибоко відчувала відстороненість. Кровний бар’єр. Саме такий, який відчувала в прийомних сім’ях. Її приймали як сестру. Вона ділила з цими людьми їжу й повсякденність, але бракувало основного. Коріння, джерела. Вони були струмочками, Івана — каналізацією.

— Агов, та що ж ти робиш-то, бляха-муха?

Відволікшись на власні жалі, Івана порізала собі руку між великим і вказівним пальцями. Навіть не помітивши цього.

Тепер вона, ніби загіпнотизована, дивилася, як на листочки скрапує кров, і не могла ні відреагувати, ні хоча би поворухнутися.

— Усе гаразд?

Перед нею, по той бік ряду, стояла Рашель. Не встигла жінка відповісти, як анабаптистка схопила її руку, піднесла до рота й взялася смоктати рану.

Від цього занадто чуттєвого дотику Івана ледь не знепритомніла. Але Рашель уже копирсалася в кишені фартуха, тоді витягнула звідти білу хустинку й перев’язала нею зранену долоню.

Флікиня досі мовчала. Їй хотілося щось промовити, але слова застрягали в роті, сповнюючи його залізним присмаком. Рашель затягнула вузол, стиснувши два кінчики матерії зубами.

— Не сильно болить? — запитала вона крізь листя.

Івана подумала про сповідальню, в якій дерев’яні ґратки замінили на лози.

— Нічого, — пробелькотала вона. — Не знаю, що зі мною таке сьогодні, роблю якусь дурню.

Рашель переступила ряд лоз, піднявши сукню, ніби в канкані.

— Я тобі покажу.

Вона присіла поруч, взяла рукою Іванину правицю із секатором й піднесла її до початку стебла. Одним різким рухом Рашель перерізала гребінь, схопила гроно й поклала його до вербового кошика. Івана спостерігала за нею, зачарована її вправністю та спокоєм. За рухами дівчини прозирала глибинна цілісність ґрунтових вод.