Анна Хома - Терези

– Не плач, це мине, нас ще трохи є, не треба всіх ховати.

– Ну, Сашко, ну як же ж так… як же ж так… чому світ такий до нас несправедливий, га, Сашко?

– Світ такий, який є, поговоримо, коли ти протверезієш, гаразд?

– Я вже ніколи не про… протве… вже ніколи не буду тверезий, Сашко, ик… що я без неї робитиму? А-а-а!!!

І Віктор заплакав. Не просто заплакав, а ридма заридав!

Цього ще бракувало, мать твою!

– Без аптеки можна прожити, – сказав Олександр і запнувся.

А ти проживеш без своєї фірми?

– Скажи Олені, щоб вклала тебе в люлю, добре?.. Алло, ти мене чуєш?.. Вікторе?

Зв’язок у брюховицькому лісі був не найкращий. Олександр вимкнув телефон і завів авто. Час в люлю…

Скільки часу минуло, відколи його замкнули в «холодильнику», Максим не знав. Але незнання ще нікого не врятувало від відповідальності.

Згадав, як у Сколівському відділенні на нього лили холодну воду, щоб він отямився і почав відповідати на запитання.

Так-от, тоді було не так холодно, як зараз. Можливо, його зігрівала наркота? Що ж він не додумався бодай накуритись перед другим ув’язненням?

А може, ти тоді обкурився, Лешеку, га?

Мовчав Лешек у відповідь. Мовчала відеокамера. Підборки, серед яких було останнє послання Олексія Лускувця, тремтіли в Максимових руках. Це послання Лешек навмисно написав на карантинній підборці, яку злодії не встигли знищити разом із накладною. Тих препаратів уже давно немає на фірмі, ця фальшива накладна на повернення давно вилучена з комп’ютерної бази даних, а складська підборка уціліла, щоб скерувати розслідування у потрібному напрямку.

Максим не розумів, від чого йому дужче холодно: від навколишньої температури чи від страху.

– Але я не Лешек, – нарешті сказав він швидше собі, ніж їм. – Я набагато гірший і я не полізу на стелаж вішатися. Я краще візьму… який мені краще взяти препарат?…

Максим пішов уздовж стелажів, розглядаючи препарати і зиркаючи у камеру.

– Оцей, мабуть. А-кти-лі-зе, – прочитав він голосно і виразно на коробці з флаконом. – Скільки він коштує, нагадайте мені? Ой, я сам згадав. Тисячу доларів. Гаразд, почнемо з одного флакона.

Він вийняв флакон з упаковки і демонстративно покрутив у руці.

– Я буду бити їх з інтервалом у п’ять хвилин. Поки не розіб’ю всі. Потім візьму гонадотропін… І так кожну вакцину, кожну ампулу, кожну таблетку. Кожнісіньку. Я зітру тут вам у порошок весь холодильник, перш ніж замерзну! Я впевнений, шеф обов’язково щось запідозрить після такої ревізії. Час пішов.

Те, що у нього нема телефону і він не зможе лічити хвилини, його не бентежило. Не обов’язково казати правду брехунам. Він от чесним людям бреше – і нічого, живий.

– Тисяча доларів раз, – підняв Максим руку з флаконом, – тисяча доларів два, – якщо насправді з того боку нікого не було і його просто замкнули й розійшлися, то він даремно тут розмахує руками і викрикує. До післязавтра, може, не помре від переохолодження, але відчуття будуть не з найкращих. Та ще й по битому склу доведеться ходити. – Тисяча доларів три!

Він розмахнувся – і двері клацнули.

Вони не могли просто замкнути його і піти. Кортіло подивитися, як він мучиться, як трясеться від страху, як благає пощади.

Важко дихаючи, наче після марафону, Максим силою волі змусив себе не бігти щодуху до відчинених дверей, але сказати ще щось героїчне на камеру вже не спромігся.

На складі було темно. Якщо хтось і стояв там, то після яскраво освітленого приміщення Максим однаково не розгледів би.

Тримаючи в руках флакон, наче рятівне коло, він попрямував на вихід. Ноги не гнулися, він наштовхувався на стелажі і каталки, мало не скинув якісь флакони собі на голову…

У роздягалці машинально натягнув на себе фірмову куртку, щоб зігрітися. Телефон, як не дивно, був на місці, але дзвонити нікому не хотілося.

На подвір’ї від свіжого повітря запаморочилося в голові, день хилився до вечора, фірма «Конвалія» була порожня, як одна відпочинкова база біля Славського рік тому перед приїздом міліції: жодної живої душі, окрім нього. На прохідній теж.

Двері до підсобки були зачинені, він не став цікавитися, хто сидить там усередині, залишив актилізе на стійці охоронця і попростував униз по вулиці Зеленій, тоді звернув на Луганську, а звідти – на Угорську. Машину все ніяк не забере зі стоянки готелю «Сихів»…

Коли дійшов до кінцевої точки свого шляху – стемніло остаточно, мабуть, була вже одинадцята вечора, на дитячому майданчику скрипіла від вітру гойдалка, а на четвертому поверсі, у кімнаті з балконом, не світилося. Мабуть, спали.