Анна Хома - Терези

Максим кілька разів стрімко перетнув холодильник, активно махаючи руками і ногами.

Думай, Максе, думай! Хто тобі брехав найзавзятіше, і та його брехня була дуже схожа на правду?

– Ти правий, Володю, – сказав він, різко зупинившись перед вічком камери. – Час закруглятись.

Вічко відеокамери мовчало, але Макс був упевнений, що з того боку його уважно слухають.

– Протягом одного дня і ти, Володю, і Любомир, тобто Зорян, розповіли мені дві версії бойкоту проти мене. Твоя мені більше сподобалась, але реальнішою виглядала його. Ти тішився, коли мені це розповідав, а йому було неприємно це говорити. Я його ледве не побив. У відповідь він міг усім розпатякати, як пошив мене в дурні з тими зниклими грішми, але не розпатякав. Тому з того боку сидиш найпевніше ти, а не він.

А можливо, й ні, але краще розповісти зараз порожнечі складу, ніж закоцюбнути і вже нікому нічого не розповісти.

– Ви, Степане, знали про розіграш, організований шефом. Але били мене по-справжньому. І забрати машину теж була, напевно, ваша ідея. Ви дуже хотіли, щоб я наклав у штани і розрахувався з фірми, й не сподівалися, що я погоджуся продати машину і віддати гроші. Чому ви цього так хотіли? Гм… Поміркуймо разом. Ви маєте можливість переглядати відео з камер, чи не так? Ви, мабуть, засікли злодюжку і, замість того щоб боротися з контрабандою, вирішили її очолити? Металошукачі, відеокамери – все це працює, тільки коли є добра воля людей. А з вашого боку такої волі не було.

Максим уявив себе героєм бойовика, який, помираючи на руках у коханої, розкриває їй задуми злочинців. Ефектний ракурс, як у кіно, навряд чи вийде: лампи денного світла разили очі й без того подразнені після безсонних ночей, а костюмери не спромоглися принести йому теплий одяг.

– Спочатку я гадав, що треба шукати тих, хто має зв’язки зі складом, а насправді треба було шукати тих, хто пов’язаний із виходом зі складу, хто може цей вихід прикривати. Адже кожен працівник фірми безперешкодно може зайти на склад і вийти з нього, і тільки працівників складу прискіпливо перевіряють детекторами на прохідній. – Максим дихнув на долоні і сховав їх під пахвами, без упину походжаючи перед камерою. – Це має бути той, кого звикли бачити біля складу і хто не муляє там всюдисуще око шефа. А хто, як не відповідальний з контролю якості продукції, може це зробити, чи не так, Віро Олегівно?

Йому здалося, що пухкенька білявка років під сорок здригнулася за комп’ютером у підсобці на прохідній.

– Ви трохи перегравали у тому своєму образі нездарої нюні, і весь той хаос у вашому кабінеті… Якби я не бачив, який у вас дома ідеальний порядок, я повірив би. Чому ви тоді мене запросили? Хотіли вивідати, що я знаю?

Але я здогадався тільки зараз. У безладі легше сховати потрібний препарат. Ви друкували підмінні документи на певний дорогий препарат, ставили його в карантин, везли начебто на фірму-дистриб’ютор – на вашій машині, Степане, – я пам’ятаю це з відео… і усе, препарат проданий десь за межами «Конвалії», а накладна разом з підборкою знищені. Залишалося тільки вилучити знищену накладну з системного протоколу, і тут, я думаю, вам у пригоді стали відеокамери. Усі ці суперсекретні коди і паролі, які використовують комп’ютерники, можна підгледіти, якщо бути королем відеокамер і сховати невеличку камеру у них в кабінеті, чи не так, Степане?

Не дочекавшись відповіді, Максим продовжив, але вже не таким бадьорим тоном. Відчуття, що ти один проти всіх, не додавало ентузіазму. А шеф, напевно, мирно попиває собі чайок з бубликами – чи що там п’ють на ніч підприємці середньої ваги – за сто метрів від складу і в вус не дує.

– Ніхто дуже не копирсався у вашій царині, Віро Олегівно, ваш керівник вам напевно довіряв, та й ви не нахабніли, тому залишались непоміченими.

Тільки Олеся помітила і розповіла тобі, Лешеку. А ти вирішив розкрутити клубок до кінця. Як і я…

Дзвінок від Віктора Пилипчака застав його на виїзді з Брюховичів біля всім відомої «Чебуречної».

Олександр глянув на годинник. Майже одинадцята.

А чи не запізно, мать твою, для дзвінків ввічливості?

Але подумав і зупинив авто.

– Що знову згоріло?

– Сашко, ну чого ти починаєш… ик… я от, може, як до близької людини до тебе звернувся… ик… мало нас залишилося…

Віктор був п’яний у дим, це рідко з ним траплялося, але якщо траплялося, то йшов у запой днів на п’ять. Жорстко пив. Якби він, Олександр, так спробував, то давно б уже врізав дуба.