Анна Хома - Терези

– Я з роботи… Затримався, а надворі похолодало…

– А мені навпаки здається, що потепліло, відколи… відколи я останній раз виходила.

– Це я змерз… на роботі.

– Ти вже маєш роботу? Правильно, п’ятий курс. І ти був на похороні?

– Був.

– Правильно, мені теж треба було піти, але я злякалася. Мені треба тебе про дещо спитати.

– Мені теж. Багато про що…

– Не перебивай, бо мені не вдасться завершити.

Вона зробила паузу, і він помітив, як тіні лягли під її очима, а сама вона схудла і подорослішала. Він теж, мабуть, змінився після того відпочинку у Карпатах. Але боявся навіть уявляти, наскільки змінилася вона.

Боявся зайвий раз дихнути, щоб не злякати її ненароком…

– Максе, у тебе багато було дівчат?

Він закашлявся.

– Це просто запитання. Можеш не відповідати, якщо не хочеш.

Вона дивилася просто на нього, і треба було щось відповісти.

– Чутки про мене дуже перебільшені. Я взагалі перебірливий… Не дивись так, був дехто, а що?

– Ти так дивишся, наче… Я не збожеволіла, не хвилюйся.

– А як я маю дивитися? Тут недовго і самому збожеволіти з вами усіма!

Олеся побачила, що він потроху розслабляється і перестає тремтіти. Він сам, мабуть, не помічав, як тремтів від початку розмови.

Спогади про Лешека були болючими, щемкими. Не від світу цього, казали люди про нього. А цей завжди був інакший. Міцно стояв на ногах, впевнено підкорював жіночі серця. Те, що треба…

Тепер він нічим не нагадував того випещеного, модного юнака, манери і зверхність якого вона віддавна терпіти не могла. Від того часу, як потоваришувала з Мартою…

Він був кавалером її найкращої подруги, і коли вони зустрічались у спільній компанії, то спілкувалися різко та в’їдливо, підколювали одне одного, навіть одного разу почали кидатися наїдками, аж їх довелося втихомирювати і розводити в різні сторони…

Усі гадали, що вони терпіти не можуть одне одного.

Вони самі так гадали. І обережно обходили одне одного, щоб, бува, не зачепити і не наразитися на удар у відповідь.

Поки не опинилися на невеличкій території, далеко від цивілізації, в оточенні глухого лісу – і відстань між ними зменшилася до одного дотику.

«Ти куди-и-и, с…ка, стій, не втечеш!»

– Тепер ти. Питай, що хотів.

Він затнувся. Багато чого хотів. Мало з того втілювалось у життя.

– Лешек… він… чому він мені нічого не сказав? Про свою роботу, про розслідування… не знаю, про все…

– Думаю, він приберігав тебе для слушного моменту, як важку артилерію.

Дівчина якась зосереджена, невесела, але ж і у нього тепер мало причин для радості.

Проте він пам’ятає, якою вона була раніше. Коли прийшла одного разу до Лешека перед своїм випускним похвалитися новою зачіскою. Вона випромінювала у всесвіт радість, і Максим несподівано для себе потрапив під вплив її променів.

Тоді ж і помітив, як вона виросла за ті роки, що він її знав, і як погарнішала. І ще помітив, що вона не звертає на нього жодної уваги. Це здивувало його, він спробував підколоти її, але отримав гостру відповідь, і… завертілося.

Відтоді, де б вони не перетиналися, взаємні підколки і насмішки супроводжували їхні розмови, кожен намагався взяти гору і ніхто не збирався поступатися. Інколи це дратувало його, інколи просто смішило, але жодного разу не залишало байдужим.

І от, коли вони опинилися на невеликій території, далеко від цивілізації, в оточенні глухого лісу, радість його знову набула кольору сонця, яке пробивалося крізь верхів’я сосен, він відчував себе покорителем усіх вершин, бо вона була поруч, тонка, висока, білошкіра, хотілося довідатись, яка її шкіра на дотик там, під одягом…

«Спочатку я, а потім ти. Тримай її. На, бери шампур, бери, не бійся, буде брикатися – пристав до горла, зразу затихне…»

Федір Васютин перехилив чарку і закусив цибулиною.

Ось уже тиждень, як він п’є, не просихаючи. Так твердить його Ганька, пораючись біля худобини, дітей, городу і старого батька сама. Бо він, бачте, п’є.

А що вона знає? Невже не розуміє, що він тверезий? Скільки б не випив, усе одно буде тверезим. Уже рік, як буде.

Стоїть ця картина перед його очима і нікуди не хоче діватися, пий не пий!

Невже вона не розуміє? Невже думає, що все само собою забудеться?

Вбити людину… Вона ніколи не зрозуміє, як це.

І він перехилив ще одну чарку. Вже не закусуючи.

– Пішли, – повторила Олеся, цього разу твердо і голосно. І вже не оберталася.