Анна Хома - Терези

Максим незчувся, як опинився в її будинку, а відтак – у квартирі.

У її кімнаті було темно, тільки знадвору проникало місячне сяйво, і здавалося, що за вікном не місто, а дика природа.

Можливо, тому її губи здалися терпкими, як дика суниця, яку він збирав для неї у карпатському лісі. Усі думки кудись відійшли, залишилося тільки її тіло, якого він так давно прагнув, наче помираючий від спраги посеред солоного океану прагне води…

…Усі думки кудись відійшли, залишилися тільки його обійми, про які вона так давно мріяла, і місячне сяйво у вікні… наче тоді, в лісі…

«Ну, сама роздягнешся чи допомогти? Бо ми можемо і допомогти, правда, Максе?..»

Олеся почала відбиватися, вивернулася і забилася у куток. Він на хвилю завмер, а тоді наблизився і…

…його руки стали такими обережними і ніжними, аж запаморочилося в голові, його поцілунки, стримано-пристрасні, проникли у найглибші глибини її єства…

Туди, де орк не мав сили. Туди, де вона була сильніша за усіх орків. У серце…

Пронизливе відчуття задоволення розлилося тілом, і захотілося лежати отак та не рухатися цілу вічність. Хоча і вічність була короткою поряд із цією миттю…

Ти навмисне це зробила?

Так, я мусила подолати свій страх.

А я найбільш підходяща кандидатура?

Так, ти підходив для цього найбільше…

Вони нічого одне одному не сказали. Тільки місячне сяйво лилося крізь вікно, створюючи враження, що у світі лише вони і місяць на вершечках сосен…

Максим розплющив очі, згадуючи, чому над ним стеля білого кольору, хоча мала би бути кремова.

Олеся спала на боку, підібгавши ноги і загорнувшись у ковдру по вуха. Дивно було бачити її поруч із собою, незвично.

Він не пам’ятав, як відрубався, наче лампочка, яку довго не вимикали, й однієї ночі, спалахнувши, вона перегоріла.

Почувався… ще не прокинувся остаточно, тому не міг сказати, як саме, але вже не було того відчуття урвища, над яким зависаєш без страховки.

– Маю бігти, – уже від дверей промовив Макс, коли вона прокинулася. Вбраний, зупинився біля порогу, глянув на неї, повернувся і коротко поцілував у губи. – Я стільки всього маю тобі розповісти…

А коли вийшов, почулися голоси, і Олеся зрозуміла, що треба вставати. Прокинулися батьки.

– Мамо, тату, ви знаєте Макса.

– Доброго ранку, – кивнув він їм і, здається, знітився. Що має сказати батькам дівчини хлопець, який виходить зранку з її кімнати? Що мають сказати її батьки?

– Може, чаю? – не знайшла нічого кращого, щоб відповісти, мама.

– Та ні, дякую, маю бігти. Шеф викликає. – А від дверей додав: – Іншим разом… якщо все буде добре.

Олеся стояла у передпокої й дивилася на зачинені двері.

А тоді тріпнула головою і почала взувати босоніжки.

– Ти куди? – знову мама, знову розгублено і безпорадно. – Там дощ.

– Мені до подружки треба.

– Шоста година ранку… і дощ.

– Я… я розбуджу її. І візьму парасолю. Не хвилюйся за мене, ма.

Щоденника я не веду, але те, що я від неї почув цієї ночі, кинуло мене спочатку в жар, а потім у холод. Те, що вона зробила і що збиралася зробити, вразило мене наповал. Так, я запанікував! Хто б не запанікував на моєму місці? Я ледве знайшов ключі від автівки, вибіг з її будинку, сів у машину і довго сидів, втупившись поперед себе.

Може, повернутися, поки не пізно?

Уявивши, що повертаюся назад, я почав битися головою об кермо. Ні, вже пізно.

Вийшовши з під’їзду, Олеся побачила, як автомобіль Олександра Вадимовича Кондура виїхав із її двору на дорогу, і їй зробилося недобре, мусила опуститися на сходи, мокрі від дощу, і пару разів глибоко вдихнути стовідсотково вологе повітря, дозволяючи краплям падати на обличчя без перешкод. Вибору більше не було: або вона зробить перший хід, або…

Не хотілося думати, що буде.

Мама, тато, лікарі, співробітники, знайомі, друзі – усі вони намагалися поговорити з нею, переконати її, що треба виходити в люди, що все мине і навіть найбільше горе з часом притуплюється.

А вона не хоче, щоб її горе притуплювалося. Бо як із затупленим мечем воювати з орками?

– Алло, Олександре Вадимовичу, мені треба з вами терміново поговорити. У нашій з вами справі є поступ…

– І мені треба поговорити з тобою. Зайди у двір, бачиш «Хюндай-Матрікс» праворуч від тебе?

Максим обійшов будинок і завмер від здивування. Шефова автівка стояла біля дитячого майданчика. Оперативно ж вони працюють. Мабуть, прослідкували, куди він пішов з роботи.