Анна Хома - Терези

У першій же кімнаті на другому поверсі його зустріла ота представниця, і розміри тутешнього представництва вочевидь свідчили про вагомий внесок прекрасної статі у фармацевтичну галузь.

Одне було дивно: ці розміри її не псували. Здається, вона навіть пишалася своєю об’ємною фігурою, бо обтисла сукня з глибоким декольте притягувала погляди, як потужний електромагніт притягує метал.

«Пишатися – від слова пишний…», – погодився сам із собою Максим, а вголос спитав, без натяку на усмішку:

– Не заважатиму такій гарній панянці?

Вона стрельнула очима, чорними, як її сукня і волосся.

Як ночі у Карпатах…

– Ви до кого? Бо всі на обіді.

– До вас. Можна?

Дівчина граційно поправила довгий хвіст, що лежав на її округлих плечах.

– Ну, спробуйте…

– Я щодо передсмертної записки Олексія Лускувця. Ви її читали?

Вона округлила і без того великі очі й ковтнула фанти з півлітрової пляшечки.

– А ви?

– Ага, – не змигнувши оком збрехав Максим. Йому не звикати… – Поміж іншим він написав, що винен великі гроші. Тому я прийшов до вас. Хто, як не бухгалтерія, розуміється на грошах…

– Великі гроші? А скільки? – дівчина перейшла на шепіт, вказуючи йому на крісло навпроти і собі сідаючи та нахиляючись до нього через стіл. Від чого її великі форми отримали можливість опертися на тверду поверхню.

Максим опанував себе і сів. По хвилі посунув настільний календар так, щоб мати можливість думати про високе і вічне, а не про її декольте.

– Десь шістдесят тисяч, – теж пошепки відповів їй. Чорні очка зблиснули від отриманої секретної інформації. Яка до вечора обросте подробицями і втратить статус секретної.

– А що?.. – вона хотіла щось спитати і… відкинулася на спинку крісла, поправляючи хвоста. З третього поверху спускався чоловік під сорок, худий, згорблений, у костюмі без краватки. – Я приготувала звіт, Андрію Олександровичу, як ви просили.

– Дякую, – чоловік похмуро оглянув відвідувача і вийшов в інші двері.

– Наш керівник, отакий чувак! – з гордістю сказала бухгалтерша. – Ви не знайомі?

– Навіть ми з вами не знайомі. Макс.

– Інна. А ви хто?

– Я друг Олексія. Обіцяв його матері з’ясувати, які гроші звели його в могилу. Але всі мовчать.

Бухгалтерка кивнула і взялася перебирати папери на столі.

– Усі з цього живуть.

– З чого?

Вона роззирнулася, поправила хвіст і…

– Зустрінемося завтра в обід на зупинці біля ДБК 4 4 ДБК – Домобудівний комбінат. .

– Домовилися.

Він повернув до дверей.

– А що… що іще було в тій записці?

– Там і поговоримо…

Коли ти накладаєш на себе руки, більшість цікавиться не тобою, а твоєю передсмертною запискою. Наче це найголовніше, що ти залишаєш після себе у житті.

Інна погладила перекинутий через плече хвіст волосся і почала збиратися.

Думки про передсмертну записку змінного не давали спокою.

Невже він там написав про неї?

Вона взяла папку з деклараціями, сховала знаряддя праці бухгалтера у стіл, а головне знаряддя – комп – перевела у сплячий режим. Щоб ніхто не здогадався, що її вже не буде.

Якщо хтось питатиме, скаже, що в податковій застрягла.

На гурті на нього подивились, як на втікача з Кульпарківської. Дуже небезпечного втікача.

Антон одразу зірвався з місця і загородив собою прохід.

– А ви… ви, юначе, тут більше не працюєте…

Максим поглянув у дальній кут. Юра швидко відвів погляд і втупився в екран. Надя і Катя, ще вчора готові заварити йому каву, сьогодні з презирством повідверталися від нього, щось активно обговорюючи.

– Чому? – спитав Максим у колишнього керівника, бо не годилося одразу повертати назад. Так тільки боягузи роблять.

А ти і є тим боягузом, Максе!

– Тому що у нас не місце для злодіїв.

– А хто вам сказав, що я злодій? – Максим подивився просто у вічі Антону.

Той захвилювався.

– Так усі кажуть…

– І шеф?

– І… ну напевно…

– Може, підемо спитаємо у нього?

Цього Антон не чекав.

Олександр глянув на екран. Відеокамери з усіх куточків його фірми показували йому, хто чим живе на своєму робочому місці.

Ось постачання. Кілька столів із комп’ютерами, зосереджені обличчя, ділові розмови з постачальниками, набирання накладних.

Ігор уміє тримати дисципліну у довіреній йому царині, ще б із домашніми навів лад – ціни б йому не було!

Ось роздріб. Молоді дівчата, жарти, сміх, веселі розмови з аптеками, тут можна розслабитися, всі свої… Ілона вибила для себе окремий кабінет. Казала, що керівник має дистанціюватися від підлеглих, щоб помічати їхні огріхи й критично реагувати у критичних ситуаціях, бо в малих приміщеннях звикаєш до людей, а люди до тебе, і це в результаті відбивається на ефективності роботи, а ви ж не дасте нам великого приміщення, ми ж не гурт? – Не дам. – Тоді мені потрібен окремий кабінет.