Анна Хома - Терези

– Так. Тобто ні. Викинула всю пачку, а що є різниця?

– При тобі?

– Господи, подруго, ти починаєш мене лякати!

– Ось!

Олеся витягає з шухлядки приліжкової тумбочки упаковку гіпногену і кидає її Марті. Та обережно крутить у руках, для чогось нюхає її, відкриває пачку і витягає порожній блістер.

– Оппа! Ти що, витягла все-таки її зі смітника і… випила? Усі?

– Я не…

– Олесю! Усі дев’ять?! Випила? Після того, як я пішла?! Ти що, вирішила покінчити з усім таким способом?

– Я не пам’ятаю, щоб я їх пила.

Марта схоплюється на ноги і ляскає блістером себе по долоні в такт власним словам:

– Давай по порядку. Ми з тобою засіли в тебе на кухні, налили вино, я пожалілася на Вітька, що він мало приділяє уваги мені, а багато роботі, а ти сказала, що хотіла б позбутися снодійного раз і назавжди. Так?

– Н-не знаю.

– Далі. Я у відповідь розсміялася. «Де вони?» – спитала я в тебе, ти сказала: «В шухляді біля ліжка», а я тобі: «Викинь. Візьми і викинь у смітник, просто зараз». Ти що мені відповіла?

– Що?

– Що пробувала, але не виходить. Що тобі без них зле. Що, можливо, треба просто зменшити дозу ну і всяку різну муру, яку кажуть у таких випадках. Але я наполягла, щоб ти просто зараз при мені викинула їх у смітник.

– І?..

– Що і? Ти пішла, принесла ці свої колеса і викинула у смітник. І все. Коли я пішла від тебе… це близько першої години було, вони спокійненько лежали у смітнику. Я ще подумала винести сміття, але це нібито погана прикмета – на ніч виносити, ну і я вирішила зателефонувати тобі зранку, перевірити, як воно – без снодійних. Але ти вже не брала слухавку… Стривай! То ти точно їх не пила?

– Я? Пила… Напевно. Не пам’ятаю.

– Оппа…

Марта округлює очі й подивовано сідає на ліжко. Червневе сонце простягає до неї крізь тюль свої пальці-промені, й прикраси зблискують сонячними зайчиками.

Олеся відсторонено розуміє, що знову намагається втекти від правди, від зовнішнього світу і від власних снів. Назад. У фортецю.

Я ще не готова, не готова, не готова, – починає забивати цвяхи їй у скроні страх.

– Ти викликала «швидку»?

– Ні.

– Тобі що, не промивали шлунок?

– Ні.

– І детоксикацію не проводили?

– Ні.

– Ну, блін, подруго, ти даєш! У мене нема слів. Уперше в житті у мене нема слів. – І на доказ цього Марта розводить руками в боки. – Ти випила таку дозу снодійного після всього того спиртного, яке ми намішали з тобою, і… Дивно, що ми ще з тобою балакаємо на цьому світі. Ти здуріла?!

Олеся повертається до неї всім тілом і чомусь шепоче:

– Я не пила, розумієш?

Це її горло так спазмує від хвилювання.

– Ні, не розумію. – Марта у відповідь теж переходить на шепіт.

– Я хотіла… перед тим, як ти прийшла тоді, у неділю, я довго сиділа і дивилася на них. Я збиралася позбутися їх, тільки не знала як. Я не пам’ятаю, але… як тобі пояснити… Я не пам’ятаю, щоб пила їх, а потім подивилася – порожня коробка. Там небагато було, але як я могла випити навіть кілька таблеток, коли від однієї мені було зле… Я… я не самогубця.

Вона вперше це каже вголос. Швидше для себе, аніж для Марти. Каже – і прислухається до себе. Здається, ніщо в ній не протестує проти цих слів.

– Зараз я перекладу. Ти хочеш сказати, що не виймала їх зі смітника, не ковтала всі нараз і не ховала порожню упаковку назад до тумбочки, правильно?

Олеся киває. Їй далі тривожно, але… вже трішки легше на душі, ніж було досі.

Бо вона не самогубця! На відміну від…

– Стривай, подруго, тут щось не те, – Марта знову бере щітку в руку і підносить її до губ. – Ми тоді трохи перебрали, згодна, але я залишила тебе цілком при свідомості, попрощалася, поїхала додому, ти ще мала за мною двері зачинити…

І тут Мартині очі розширюються, а щітку вона кладе на поділ сукні.

– Ти зачинила за мною двері, Олесю?

– Двері?

– Так, свої двері?!

– Я не пам’ятаю… Ні, напевно…

– Ну тоді все зрозуміло…

Автівку він продав, гроші тут же перекочували до сумки керівника охорони, Максима поплескали по плечу і пішли. А він лишився стояти посеред авторинку, як євнух посеред гарему. Стільки тачок, а жодної твоєї…

Зайшов у ресторан «Вишенька» біля ДБК, замовив собі хот-дог, з’їв, не відчувши смаку.

Дочекався співробітниці, чиї форми негайно привернули увагу чоловічої частини відвідувачів.

– Це робиться дуже просто. Береться каса, скажімо за місяць, у клієнта. За другим варіантом, ну ви розумієте, без накладної… – кругловида бухгалтерша, коли говорила важливі речі, мала звичку нахилятися через стіл до співрозмовника, від чого йому робилося гаряче, хоча кафе «Вишенька» біля кільця на Зеленій тішило прохолодою. – На фірмі кажуть, що клієнт просить ще почекати. Якщо він за місяць вибирає близько ста тисяч – то це крупний клієнт, його балують і можуть трохи почекати з поверненням боргу. А ці гроші на місяць кладуть на депозит. Від ста тисяч виходить пристойна сума. І так щомісяця: одну суму знімають і віддають на фірму, другу знову кладуть на депозит. Це я, наприклад, кажу. Бувають різні варіанти, якщо сума більш-менш однакова, то просто перекривають щомісяця попередній місяць, а депозитні гроші не чіпають. Так що там, у записці, було?