Анна Хома - Терези

– А я? Я теж хочу! – ображеним тоном заволав Вітьок.

– А ти робиш те саме вночі. Ось.

– Вночі?!

– Ну, ти ж удень на роботі.

– Ти хочеш, щоб ми цілу добу витратили на твоє розслідування?

– Лише одну добу. Я ж не кажу, щоб цілі вихідні.

– Вихідні?! – хором закричали друзі.

– Так і знав, що вам сподобається.

– А ти що робитимеш? – спитав Вітьок.

– Ага, ти що робитимеш? – підтакнув Панакота.

– Я? Слухатиму музичку, спатиму, кавусю буду пити… Я все це обробляю, сортую і вибираю потрібні мені файли! – зірвався він.

– А які тобі потрібні файли?

– Якби ж я знав… Мені не можна привертати до себе зайву увагу, тому я прошу вас.

– Не знаю, як хто, а я, до речі, втомлююсь на роботі, мені відновитися треба! – заявив Вітьок.

– Кажу ж тобі, давай я слідкуватиму вночі, а ти вдень! – відповів у тон йому Панакота.

– Чого це ти раптом? Ти завалиш всю справу!

– Чого це я завалю всю справу?

Максим відсунув каву подалі. Знайшов «Мівіну», заварив, висьорбав юшку разом з вермішеллю, ошпарюючи язика… поки друзі вирішували, хто з них крутіший.

– До речі, може хтось позичить старий телефон, бо я, здається, свій посіяв?

Вони одночасно повернули до нього голови.

– Телефон?!

– Ну так, телефон…

– Ти посилаєш нас на надсекретне небезпечне завдання, а сам не маєш навіть телефону?! – заревів Вітьок.

– А якщо нас уб’ють? – патетично приклав долоню до грудей Панакота. – А ти навіть не знатимеш…

– Ану не панікуйте! Карточка в мене десь є, а телефон завтра шукатиму на фірмі. А якщо будуть стріляти – викликайте дев’ять-один-один, харе?

– А що, будуть стріляти? – цього разу порадував Вітьок.

Максим схопився за голову.

Олеся повернулася до своєї кімнати завченим шляхом – уздовж коридорної стіни. Запаморочення і нудота могли напасти будь-якої миті.

У кімнаті роззирнулася.

Зеленаві шпалери, штори в тон, допотопний комп’ютер і шафа на двоє дверцят. Розстелене ліжко під вікном. Вже котрий день розстелене.

Поставила паруюче горнятко чаю на приліжкову тумбочку, висунула для чогось шухлядку, покрутила упаковку снодійного.

Нічого нового. Усе, як завжди.

Хоча. Уперше за ці дні вона зробила це не судомно, не істерично, а якось… буденно, чи що?

Сила реакції притупилася. Вона звикала.

Мама… Сьогодні вона на диво обережно зайшла до її кімнати, придивилася до неї і повідомила, що телефонували з роботи на домашній телефон – ввічливий такий голос, турботливий, напевно начальниця твоя, пощастило тобі з нею, – але вона відповіла, що донька погано себе почуває. Її завірили, що все розуміють і почекають.

Але ж вони не чекатимуть вічність, доню! Ти ж навіть не зателефонувала їм, четвертий день не з’являєшся на роботі! Може, викликати дільничного? Чи краще піти на роботу, розвіятися?

Олеся відмахнулася від усього. Не можна було їй зараз повертатися туди. Без зброї, без найменшого плану дій. У лігво орків…

Та й лікар навряд чи допоможе. Хіба пропише, як рік тому, снодійне, і все стане, як було…

Хоча ні, вже ніколи не стане так, як було. Нічого не виправиш, нікого не повернеш із того світу…

І тоді мама не втрималась і розплакалася.

Що з тобою, ти захворіла? Зізнайся… А може, ти… вагітна? Тому не пішла на похорон? Розкажи мені, я все зрозумію…

Олеся накрилася ковдрою з головою.

Ні, мамо, у мене абстинентний синдром, по-простому – ломка. Твоя чемна дівчинка потрапила в тенета своєї чемності. Це дуже довго пояснювати. Я не можу марнувати сили на ці пояснення, та й ми ніколи з тобою не говорили щиро, тому я промовчу. Вибач, мамо…

Коли мама пішла, Олеся відкинула ковдру і роззирнулася в пошуках мобілки. Кілька днів не згадувала про неї, не дивно, що начальниця телефонувала на домашній.

Дивно, що ввічливим і турботливим голосом розмовляла…

Помітила свою «Нокію» в куті біля ліжка. Розсипаною на детальки.

Довго дивилася на телефон. Не пам’ятала, коли і як він розбився.

Хіба що улюблена мелодія «Плачу Єремії», виставлена на вхідні дзвінки, раптом зазвучала в пам’яті, нагадавши про далекі гори, звідки ніяк не могла повернутися. Коли ж вона чула її востаннє? Коли ж вона нарешті повернеться зі своїх блукань?

Олеся знову лягла і накрилася ковдрою по вуха.

Отже, ніхто не може додзвонитися. От і добре…

У своєму щоденнику я назвала б сьогоднішню ніч переломною. Але я щоденника не веду. І сьогодні вночі мені дуже і дуже зле.