Анна Хома - Терези

Власник «Конвалії» поглянув на кошториси дочірнього підприємства і зрозумів, що витрати на промоцію треба урізати. Помпезності не буде, він не син Рокфеллера, і хай інші називають його скнарою – якось переживе.

А ось як він житиме, якщо не вдасться виконати обіцянку, яку він дав собі і матері свого сина над його труною, – Олександр не уявляв, і від того, що ця справа не рухалася, хоча стільки часу минуло, йому хотілося повіситися, але хіба годиться піддаватися занепадницьким настроям, якщо вороги тільки й чекають цього? Хіба годиться самому стрибати у прірву з Олімпу їм на радість?

Саме це він хотів би сказати всім, хто замислюється про самогубство: подумайте перед цим про своїх ворогів! Не про близьких і рідних, а про них, коханих, уявіть собі, як вони потиратимуть руки над вашою труною, як глумитимуться над вашою пам’яттю і як розказуватимуть усім, хто захоче слухати, якими ви були ідіотами!

А таких, хто захоче слухати, набереться достатньо, можете повірити старому скнарі…

– Ви знайшли мій телефон?! – влетів Максим у прочинені двері кабінету керівника тутешнього роздрібу.

Ілона Вікторівна стояла біля стіни ліворуч від дверей, і в її погляді читалося щось таке, що зупинило Максима ще на порозі.

– Не знайшли… – сам собі відповів він. – А що?..

– Зачиніть двері.

Він зачинив. Видно було, що Ілона мала досвід у керуванні людьми. А ще видно було, що якась думка внесла розбрат у струнку шеренгу її установок і принципів.

– Я згадала… дещо.

Максим завмер. Соратників у нього тут не було і не передбачалося, і якщо гравець такої ваги перелаштується ближче до його флангу бодай на півсантиметра – він матиме хоч якийсь шанс.

– Інколи я буваю в курилці…

– Ви курите? – не втримався Максим. Він гадав, що такої шикарної шкіри і білосніжних зубів не буває у курців.

Ілона поглядом поставила його на місце і схрестила руки на грудях.

– Я сказала – інколи…

– Перепрошую, це не моя справа…

Вона мовчки щось зважувала в думках, задивившись на край столу…

– Будь ласка, продовжуйте, це дуже важливо… все дуже важливо в цій справі…

– Ви теж вважаєте, що Кеннеді вбили свої?

– Чужим це нафіг не треба було.

Дівчина кивнула, неначе його відповідь була тестом на профпридатність. Жодна волосина не вибилася з її шикарної зачіски…

Цікаво, у неї є кавалер? Чи чоловік?

– Так от, якось ще взимку, одразу після свят, я вийшла за прохідну і згадала, що забула сигарети. Я не люблю ті, які курять наші хлопці, вертатися не хотілося, отож я спитала в Тараса, чи нема в підсобці Анжели, яка теж курить «LM». Той роззирнувся, обережно прочинив двері до підсобки і кивнув мені, щоб я заходила. Усередині на тапчані сиділа Анжела і розмазувала туш по обличчю. Вже майже не плакала, тільки схлипувала. Ну я і влаштувала допит.

– Справжній, суворий? – осміхнувся Максим, судомно намагаючись заховати за посмішкою свій страх перед допитами.

Дівчина знизала плечима і холодно глянула йому у вічі.

– Можу й суворий, а якщо тобі нецікаво, то взагалі можу…

– Ні-ні, мені цікаво, я просто цей… згадав той тапчан злощасний…

Ні, чоловіка, швидше за все, немає…

– Пити менше не пробували?

– Пробував, не виходить.

Вона не засміялася. Навіть не посміхнулася.

– Ви теж думаєте, що то я їх вкрав? – серйозно спитав після паузи Максим. – Ви ж у курсі про зниклу передачку?

– Усі керівники в курсі. Поки що лише керівники, але скоро знатиме вся фірма. А свої думки я волію зберігати при собі. І тобі раджу, тут не тільки стіни, а здається, стелі й підлога мають вуха.

Вона поглянула на годинник.

– Так, мені час працювати. Наш шеф задурно гроші не платить.

– А що Анжела?..

Ілона знову на мить задумалась – і…

– Анжела плакала, бо Олексій Лускувець відмовився іти до неї в гості на Маланки, тому що… закоханий в іншу і нічого не може з цим вдіяти.

– Закоханий?

Максим закліпав очима. Слово закоханий було відсутнє у його лексиконі, може, тому йому було так дивно спостерігати за всіма тими стражданнями своїх непутящих ровесників.

Але уявити Олексія закоханим було неможливо, він шляхетно ставився до всіх осіб жіночої статі – від немовлят до бабусь, але щоб отак, як інші, страждати від кохання до однієї…

– Не вірите? – спитала Ілона і вперше зацікавлено поглянула на нього. Іронічним таким поглядом…

Максим розвів руками. Кицька на ймення Тривога знову запустила свої кігтики у його серце.