Анна Хома - Терези

Казав йому внутрішній голос не йти сьогодні на роботу, погасав би півдня областю – велика швидкість завжди діяла на нього заспокійливо, – і як на світ народився б, а він…

– Все може бути, звісно, але… – невпевнено почав він.

– Але ви ніколи не потрапите в цю пастку…

– Я? Ну, не знаю…

– Бути закоханим для вас означає – втратити себе, свою оригінальність, стати таким, як усі, правда? Правда.

Хлопець збирався заперечити, але ніяк не міг дібрати потрібних слів, тим часом Ілона відвернулася до столу, натякаючи, що аудієнція закінчена.

Максим потупцяв трохи на місці, жалкуючи, що взагалі зв’язався з цією фірмою, жив би собі далі, як жилося, – ніколи не бачачи того складу і того клятого холодильника! Але тільки взявся за ручку, як у спину йому полинуло, цього разу – без жодного натяку на сталь:

– І ви праві: кохання скидає з Олімпу значно ефективніше за всіх ворогів…

Коли двері зачинилися, Ілона вперлася руками в стіл і постояла так хвилю. Усе, що сталося, недаремне, усе, що не сталося, теж, певно, мало свою причину.

Навіщо вона його покликала? Що хотіла цьому юнакові розповісти? І чому не розповіла?

Десь у глибині серця вона знала відповіді, але давно не дозволяла собі заглядати туди…

Добре, що у її кабінеті, на відміну від решти приміщень, немає камер. Та поза його межами мала зважувати кожен крок і постійно стежити за виразом свого обличчя.

Ілона посміхнулася. Шеф такий досвідчений, а такий наївний.

Він справді думає, що від камер не можна сховатися…

Для когось почалися вихідні, а Олександр зранку вже був на своєму новенькому підприємстві з виробництва лікарських трав «Аронія».

Ходив, винюхував, придивлявся, мацав, гладив, ледве не цілував своє дітище.

Був щасливий і злий одночасно. Щасливий, бо нарешті. Коли мрії справджуються – не так, як у казках з чарівними паличками й усміхненими феями, а так, як у житті, де палка не раз і не двічі б’є тебе по голові, поки ти зрозумієш, скільки хоче той чи інший фей за черговий дозвіл чи за дорожезний апарат, без якого твоє виробництво зазнає краху.

А злий він бував так часто, що ніхто й не дивувався.

Цього разу його дратувало, що до відкриття на День фармацевта нічого не готово!

Хоча директор його дітища – якому він, до речі, вже одинадцять місяців як платить зарплату! – запевняє, що все під контролем і широким жестом запрошує на екскурсію.

Проминувши склад лікарської сировини, поки ще порожній, вони заходять до цеху підготовки сировини, де після контролю якості її мають висушувати і пресувати.

– Ось теплогенератор, ось конвеєр, а тут – гідравлічний прес. Цей цех укомплектований повністю, хоч завтра відкривайся! – бадьоро заявив повненький, з черевцем і другим підборіддям Руслан.

Олександр його бадьорості не оцінив.

– Далі!

– А далі у нас цех проміжної продукції. Тут ми будемо подрібнювати, видаляти домішки і просіювати нашу сировину. Систему Зет ми вже перевірили, видаляє домішки чудово, просіювальна машина неперевершена, ну а дробарку обіцяють підвезти найближчим часом!

Років мав трохи за тридцять, був в елегантному костюмі й напуцованих туфлях. Краватка, здавалося, була присутня в його образі завжди, так невимушено він її носив.

Олександр краватку вдягав тільки в разі крайньої потреби, і те, що його підлеглі хочуть виглядати солідніше за шефа, дратувало його ще дужче. А поглянувши на власні туфлі, якими був пройшовся через багнюку на території підприємства, скривився.

– Кажеш, найближчим часом?

– Обіцяють.

– Кажеш, відкриватися можна?

– Ну, я ж гіпотетично…

А якщо я тобі гіпотетично нарахую зарплату, Руслане Івановичу? Знаємо, як солідність злітає з людини, якій урізають зарплату, вмить!

Олександр переманив його у конкурентів і поки що беріг, приглядаючись, на що той здатен. Та й роботи було до біса багато!

Але ще ніхто в нього не уникав такого урізання!

Тим часом бадьорість потроху спадала з директора «Аронії», як цвіт з вишні.

– Ходімо, я вам покажу автомати! Одні сировину з тюків фасують у пачки з картону, другі – у фільтр-пакети, а третя установка обгортає пачки плівкою і…

– Може, ще на полички виставляє і ціну приклеює?

– Ні, ціну – ні, а от з допомогою принтера ми будемо маркувати нашу продукцію, і смію вас завірити…

– Краще скажи, це що таке? – Олександр вказав на зораний двір, коли вони підійшли до вікна. – Це що за траншеї?! У тебе тут бойові дії?