Анна Хома - Терези

Скільки ж я випила сьогодні?

Спочатку вино, молдавське напівсолодке, потім вишневий лікер, а на закуску – шампусик!

Святкування – чи то пак поминки! – завершені, і я можу нарешті завалитися на ліжко і зняти ці довбані туфлі на підборах. Але кімната обертається довкола моєї бідної голови, шлунок підкочує до горла, хочеться плакати і сміятися одночасно. І навіщо було змішувати всі ці рідини?

Але насправді мені погано не через це.

Під ранок вона так і не заснула.

07:45. Усе даремно.

Ледве встала і, кутаючись у светр, – кому сказати, червень, а вона ходить у плетеному светрі! – пройшла до вбиральні, умилася, на кухні простягнула руку до чайника…

І тут у двері подзвонили. Здригнулася. Пригладила косу.

Дежавю якесь… Та ні, певно, батьки забули ключі від хати. Хоча вони й обіцяли повернутися тільки завтра.

Пішла відчиняти. Забувши, що має бути пильна, щоб зовнішній світ не проник у її фортецю над урвищем.

Прочинивши вхідні двері, дівчина голосно скрикнула і затиснула долонею рот.

Якби вона вела щоденник, то могла б написати в ньому, що в цю мить гіркі ридання, зароджені глибоко в душі, затиснуті відчаєм і провиною, прорвалися врешті через усі запруди, вибухнули сльозами і пролилися на її сум живою водою.

Але вона щоденника не вела. Просто розревілася, як мала дитина.

Я піду в далекі гори долинуло з-за лаштунків пам’яті телефонним дзвінком, на який вона не відповіла…

Максим зустрів Тамару Василівну біля дитячого майданчика. Того, що перед її будинком.

Їхав на фірму і дорогою завернув сюди. На похороні її не було, номера її мобільного зараз не мав, можна було б добути його, звісно, але що він їй скаже? Алло, привіт, пам’ятаєш мене?

А тут зустрів маму Лешека – і все стало ще гірше. Не підготувався до цієї зустрічі, тому не встиг ніде заховатися. Чому сюди завернув – не зміг би пояснити зараз ні собі, ні Тамарі Василівні, ні їй. Але його про це так і не запитали.

Мама Лешека була чорніша чорної землі. Щоб узяти себе в руки і якось задобрити свою совість, Максим повів жінку в кафе навпроти, столики там були пластикові, але кава виявилася на диво смачною. Мамі свого найкращого друга він замовив м’ятний чай і млинці з яблуками. Вона відмовлялась, але він наполіг.

Мабуть, як і він, мало їла останнім часом. Чоловіка поховала десять років тому, єдиного сина – три дні тому.

А друг сім’ї зависнув між молотом і ковадлом…

– Ти ж пам’ятаєш, Максиме, яким він був. Кожна мати гордилася б таким сином. Ніяк не можу повірити, що його вже нема…

– Він у кращому світі.

– Ти говориш, як Олеся!.. Я щойно від сестри, вперше зустріла Олесю після… після цього всього, думала, накричу, чому вона не прийшла провести в останню путь мого хлопчика, а коли її побачила… Змарніла, тільки очі світяться… Вздріла мене на порозі – і в сльози! Посідали ми з нею на ліжко, обнялися і заплакали…

Максим ошпарив собі піднебіння. Відставив філіжанку. Подякував офіціантці за млинці.

– Ви хоч щось з’їжте, Лешек не хотів би вас бачити такою…

– Чому він це вчинив? Може, ти знаєш? Може, він говорив з тобою про… про щось?

– Я хотів у вас про це запитати.

– Постійно пропадав на роботі, брав зміни понаднормово. Ще й Олесю влаштував, жартував, що перетягне туди всіх своїх, буде власну банду організовувати…

– Олеся працювала в «Конвалії»?

– І працює. А ти не знав? Він і тебе хотів… як він казав… завербувати… Що могло статися на тій проклятій «Конвалії»? Чому я його туди відпустила? Що вони з ним зробили?

– Хто вони? Він щось розповідав вам про роботу?

– Казав, що вони його голими руками не візьмуть. Не переживай, мамо, я ж там тепер за старшого, вони в мене ще навернуться на шлях істинний… мені ж треба вчитися проповіді говорити і все таке…. Ну знаєш, у тій своїй жартівливій манері…

– І все? Може, ще щось казав? Якісь імена згадував, прізвища?

– Не пам’ятаю нічого…

– Ось мій новий номер телефону. Тимчасовий. Щось згадаєте, одразу телефонуйте. Удень і вночі, добре?

– Добре, Максиме, – Тамара Василівна подивилася на млинець і через силу ковтнула чаю. – А з Олесею треба щось робити. Андрій з Людою вже й не знають, що їй казати. Зовсім не слухається, на роботу не ходить, лежить цілими днями. Телефонували начальниці, вона сказала, що все розуміє, що дасть їй додаткові відгули, але ж це не може тривати вічно! Знаєш, вона не просто змінилася. Вона щось собі думає і думає… А може… може, вона теж збирається накласти на себе руки, га, Максиме? Чому діти взагалі про таке думають? Вони ж іще життя не бачили! Я нічого не розумію!