Анна Хома - Терези

Максим обережно відпив охололу каву. Промокнув губи серветкою. Відставив усе і поглянув у очі Тамарі Василівні.

– Я теж нічого не розумію. Але спробую з’ясувати.

Очі навпроти наповнилися сльозами. Він досяг вершин у своїй брехні…

– Ти теж погано виглядаєш, Максиме…

Брехати – це важка праця…

– Я виправлюся. Обіцяю.

І платня за це відповідна…

– А може… може, ти зможеш її розрадити, зайшов би в гості, поговорили б, ви ж так давно знайомі. Від тебе вона б швидше прийняла пораду. І допомогу, якщо треба…

Максим набрав у груди побільше повітря і… знову збрехав.

– Звісно, Тамаро Василівно, я спробую.

Тамара Василівна сховала носовичок, витягнула гаманець і почула, як копійки дзенькнули по асфальту, вилетівши з незастебнутого відділення. Вона нахилилася було за ними, але, передумавши, випросталася і поглянула на вікна четвертого поверху.

Від сліз очі пекли і погано бачили, може, тому їй здалося, що хтось стоїть біля вікна, а насправді то хмари відбивались у шибках.

Тоді вона перевела погляд на дорогу, якою щойно від’їхала помаранчева машина, завернувши на вулицю Стуса.

Пропонували підвезти, але вона хотіла пройтися. Тут недалеко. Поспішати до самотнього помешкання було б смішно, якби не було так гірко. Та й хліба треба було купити, не пам’ятає, коли востаннє купувала хліб.

Вона зітхнула і попрямувала попри церкву до вулиці Енергетичної.

Дві розмови сьогодні відбула. І наче з різними людьми, а здається, співрозмовник був один і той самий. Так само щиро співчував і так само щиро плакав із нею разом.

Але…

Якісь неясні підозри заворушилися в її серці після цих розмов.

Ніби її співрозмовники домовилися мовчати про щось важливе для них обох. Мовчати до гробу.

Вона здригнулась і перехрестилася біля церкви. Звідси відгалужувалося аж п’ять вулиць. На якусь мить їй замакітрилося в голові, і вона розгублено завмерла посеред галасу міста.

Приклавши руку до серця, Тамара Василівна зі здивуванням помітила в руці гаманець. Озирнулася. Магазин залишився позаду. І квартира на четвертому поверсі. І помаранчева машина.

Олександр прогортав свій записник.

Усі найважливіші речі записував сюди, завжди носив його із собою. Коли закінчувався рік – спалював, попередньо перенісши у новий записник те, що не втратило актуальності, не довіряв електроніці, так само як не довіряв Богу і податковій: усі вони можуть підвести в момент, коли найбільше на них покладаєшся.

Про людей, яким не довіряв, можна було б скласти багато томів з таких-от записників, але зараз – відчував це! – вийшов на фінішну пряму.

Знати б, куди ця пряма його доведе?

Підійшов до вікна і постояв, спостерігаючи, як люди вливаються в нутрощі його фірми, мов потічки в озеро, наповнюючи її живою водою…

Не всі, ох не всі!

Відчув, що став сентиментальним. І ніби до старості ще далеко, і хватку свою ще не втратив, і нюх зберіг, але останні події зробили його… не те щоб обережнішим у стосунках з тими людьми…

Зробили його слабшим. Ніби зменшилася дистанція між ним і ними, ніби гора Олімп змаліла і тепер будь-хто знизу може задерти голову і побачити небожителя, який виявився зовсім не таким недоступним, як колись.

Безсоння і нервове напруження останніх днів зробили свою справу: фірма «Конвалія» тепер видавалася монстром, який колекціонує душі людей і зберігає їх на складі у холодильниках…

Максим спробував вийти з машини, але ноги навідріз відмовилися його слухатися.

Понеділок, скоро дев’ята…

Люди стікалися до прохідної, на диво веселі й безтурботні, наче не до монстра в пащу йдуть, а на барбекю.

У шибку постукали. Максим аж підстрибнув. «Шкода-Фабія» припаркувалася через дорогу від фірми, під розлогою липою, неподалік залізничного переїзду, ніби не мала ніякого стосунку до того негідника-монстра…

Але їй не повірили…

– Приніс? – Степан, у піджаку на футболку і в чорній бейсболці, закурив, знічев’я позираючи на авторинок за сотню метрів від них. Наче він випадково сюди забрів і вирішив перекинутися словечком з водієм помаранчевої «Шкоди-Фабії», який теж суто випадково куняв тут із самісінького ранку.

– Я хочу домовитися, – голос зрадницьки тремтів, як і ноги. Цигарка теж би тремтіла в його руці, якби він палив. – Мені треба більше часу.

– Овва, яка негарна відповідь. – Керівник охорони сперся ліктями на напівопущену шибку. – Спробуємо ще раз. Будь уважним. Я питаю: приніс, а ти відповідаєш – так. Не чую…