Анна Хома - Терези

Максим витер рукою сльози і соплі. Стояти на колінах за те, чого не зробив, було нестерпно. А за те, що зробив?

– У мене їх нема. Я все поясню. Олександру Вадимовичу.

– Е ні, коли справа дійде до шефа, ти вже маєш усе віддати. Бо він так, як ми, церемонитися не буде.

– Дайте мені з ним зустрітися.

– Він сам вирішить, коли йому з тобою зустрітися. Гроші при тобі?

– Ні…

– Ясно. У понеділок, дев’ята нуль-нуль, уся сума. Час пішов.

І гості забралися з його дому. До понеділка.

Максим ліг на килим, підтягнувши коліна до грудей. Це тільки в фільмах можна після такого зриватися на рівні ноги і бігти доганяти лиходіїв.

Принцеса підійшла до нього і лизнула в ніс.

Хлопець зціпив зуби, щоб не завити.

Треба ж було так по-дурному підставитися?!

Олександр був сам не свій від люті.

– Як?! Мимо вас усіх, серед білого дня?! Виніс і навіть оком не змигнув?!

– Нічого, віддасть. Шмаркач ще, принесе, де дінеться…

Тарас сидів, звісивши голову, Степан похмуро стояв за його спиною, але це їх не врятує…

– Я питаю вас, як він це зробив?! За що я плачу гроші вашій с…ній охороні?!

– Мабуть, коли пішов у туалет, переклав їх у свою сумку… У понеділок о дев’ятій, шефе, все буде у вас…

Олександр нахилився вперед.

– Впевнені?

Працівники мовчали.

– Ідіть і без грошей не повертайтеся.

Звісно, він сказав це зовсім іншими словами.

Біль у кожній клітині тіла змусив Максима піднятися, дійти до ванної й відкрити кран.

Кажуть, допомагає…

Згадав про килим персикового кольору, знайшов якусь шмату і, протерши його, витріщався на темну пляму. Мамі дуже подобався персиковий колір…

Хлопець повернув до ванної кімнати. Помокнув у гарячій воді. Трохи попустило. Трохи.

Встав, натягнув банний халат, зайшов у кухню, щоб зробити собі ще одну каву, спіткнувся і пошукав ногою тапку, яка злетіла з неї…

– Привіт, не хотів тебе налякати. Щось трапилося?

Батько не знайшов нічого кращого, як сісти на порозі тераси, обійнявши Принцесу, і струшувати попіл у Максимове улюблене горнятко в горошок.

– Тату, з чого я питиму каву? Привіт.

– О, а я й не помітив, що взяв твоє. Візьми моє.

– Твоє горнятко чорне, а я не люблю чорної кави у чорному горнятку. Це якась… тавтологія виходить.

Принцеса була згідна з ним на двісті відсотків. Муркотіла, облизувала свої лапки і водила хвостом туди-сюди просто під носом у старшого господаря. Останній чотири місяці кантувався в однієї продавчині з Південного, але ключ носив із собою, щоб почуватися вільним, тому зараз кривився, але не перечив. Принцеса залишалася єдиною жінкою у цьому домі, тож їй дозволялось усе.

І татові, й сину не щастило з жінками, чомусь кожна, заледве вгледівши цей особняк, одразу вважала себе тут господинею, а як ти будеш вільним, якщо ключ від твоєї свободи прагнуть схопити пальчики з довгими нігтями і заховати десь подалі від справжніх господарів.

Одна поличка в Максимовій голові мала назву «Забуті імена», і над нею великими літерами бовваніло гасло: «Ніколи не віддавайте ключі від вашого дому чужим». Усі, чиї імена були забуті на тій поличці, мали можливість ознайомитися з цим правилом на власному досвіді.

Лише одне ім’я не викреслювалося з пам’яті ніяк…

Треба було терміново робити собі каву, але ноги і руки хололи й терпли, і будь-який крок, будь-який натяк на рух могли виказати правду старшому господареві цього дому, досвідчене око якого нічого не залишало непоміченим. Менти колишніми не бувають, так, здається, говорять про них.

– Ти не відповів мені, синку.

– Я пробую вирахувати, скільки днів ти не палив.

– Чотирнадцять. А на п’ятнадцятий день ти перестав відповідати на дзвінки і вдома тебе не було, я приїхав, а вхідні двері відчинені, у ванній шумить вода. Що я, по-твоєму, маю думати?

Його батькові давно ставили діагноз «виразка шлунку», але не палити він міг максимум місяць. А тут одного чувака поставили на лічильник, і саме йому час починати палити. А він все кава та кава…

– Помер Лешек. Учора був похорон. І мені конче треба поспати, бо кава вже не допомагає, зранку маю бути на роботі, якщо можна, поговоримо за…

– Лускувець? Замолодий, щоб помирати…

Усі ми замолоді…

– Тату, лишишся сьогодні?

– А треба?

– Як хочеш. Будуть хлопці, ми в гаражі потусуємося…

– Та ні, поїду до Наді. Обікрали її будку, просто на базарі, потягли найцінніше. Спробую пробити по старих зв’язках, хто міг це зробити: свої чи гастролери… Що ти робиш?