Анна Хома - Терези

Після третьої чарки хлопець поповз зі стільця додолу.

– Ого, як тебе!.. Краще лягай тут і поспи. Лягай-лягай. Начальство тільки завтра прийде!

Максим хотів сказати цьому Тарасу, чи як там його, що в нього є ще одна справа, важлива справа, але слова, як і сльози, сьогодні не хотіли виходити назовні.

Слова, як і сльози, чекали свого часу…

Олександр зрозумів, що бути добрим означає самому викопати собі яму!

Його новий помічник попався, як школяр з цигаркою в туалеті. Мало того, що увечері – ні до, ні після дванадцятої – не надіслав жодного звіту, так ще й посмів напитись і завалитися спати просто на прохідній аж до ранку!

Якби ще хтось інший його знайшов, а не…

– Добре, що я прийшов на годину раніше! Уявляєте, шеф, п’яний вдрабадан, а коли я його розбудив, він послав мене прямим текстом? Уявляєте?!

Для цього фантазії не потрібно, це точно!

– А я думаю, що таке? Чому він лазить по фірмі, а на робочому місці я бачу його уривками? Його не вчили в медуніверситеті дотримуватися робочого розпорядку! То треба навчити! А Тарас каже, що не міг його викинути на вулицю! Добреньким зробився, бляха!

У Антона Нечипорука була одна важка риса: він, коли хотів догодити шефу, завжди переборщував, та так, що у шефа починала боліти голова і чухатися кулаки!

– Тягни його сюди!

Антон зам’явся.

– А… може, ви йому скажете, щоб прийшов? Він вас скоріше послухає…

– Боїшся, що ще раз пошле? Тобі не звикати!

Вранішній герой заявився скуйовджений, зім’ятий і з червоними очима. Від перегару хотілося затулитися марлевою маскою. Ні, краще респіратором.

– Бери, – Олександр підсунув до краю столу «Боржомі» і скривився, коли Максим підійшов ближче. – Крісло постав біля вікна. І не розбризкуй мені тут воду!

Хлопець випив мало не пляшку просто з горла. Вранішнє повітря мало допомагало проти насиченої продуктами розпаду етилового спирту атмосфери в кабінеті…

– Не випробовуй мого терпіння! – Олександр ляснув по широкому підлокітнику. – Воно в мене дуже коротке…

– Без різких звуків, пліз…

– Ти зараз у мене загримиш з цього поверху просто до підвалу…

– Добре-добре, але навіщо так кричати?

– Ти ще не чув, як я кричу. Що ти рознюхав?

– Її не було на похороні.

– Кого?

– Дівчини Лешека. Це мені Юра сказав.

– Який Юра, що за дівчина?

Максим витяг руку вперед.

– Можна я вам напишу? Пізніше, під вечір.

– Ні, ти мав мені написати вчора…

– Вчора мав… але не написав…

Олександр хотів рознести хлопця на цурпалки, як свій глюкометр, але той був такий нещасний… що він розсміявся.

– Ти б себе бачив!

– Жесть?

– Мої діти так кажуть. А ти шуруй додому, приведи себе в божий вигляд і вертайся. Ще не всіх опитав?

– Н-не всіх…

– Ну то пішов звідси! На прохідній скажеш, що тобі дали шанс виправитися.

До прохідної було дуже далеко. Максим ледве спустився на перший поверх. Сів там на диванчик, попив водички, послав прямим текстом увесь світ і тільки зібрався вставати… як чоловік з круглим черевом і пишними вусами, що заніс ногу над сходами, раптом обернувся до нього.

– А ти новенький? Юрин?

Максим кивнув. Краще б він цього не робив! Довелося прикласти скляну пляшку до скроні.

– Будь другом, передай Юркові! Бо мені ще до юристів, а потім на склад, а потім до Пономарьова… Передай, га?

Вусань тримав коробочку розміром зі скриньку, в якій мама Максима зберігала прикраси, обгорнуту білим папером і перемотану скотчем.

– Він знає… Ну що, домовилися?

– Якого Пономарьова?

– У нас є свій Пономарьов. Начальник транспортного цеху, як у гуморесці… Ну то давай, бо шеф чекати не любить…

Вусань подався сходами нагору, залишивши в руках хлопця невеличку й не дуже важку коробочку.

Цього ще бракувало…

Не проблема захопити передачку. Проблема – встати, вийти з цієї будівлі, дійти до іншого офісу… по крутих металевих сходах! – і спуститися благополучно назад. Та ще й з Антоном їхнім там зустрітися.

Ой ні, тільки не це!

Максим пошукав мобільний, та марно. Мабуть, у шефа залишив.. Але вертатися не було сил.

З горем навпіл вийшов на подвір’я, де його засліпило сонце. Хлопець покліпав, повертаючи очам зір, ще б різкість навести…

– Про що задумався? Про життя-буття? – Знайомий чувак зі складу, вже у цивільному одязі, штурхнув його під лікоть. – А я ось пересорт суботній несу твоєму Юрі.

– Ой, а передайте, будь ласка, і це. Бо… бо маю справи. – І Максим всунув коробочку змінному.