Анна Хома - Терези

Профспілки на тебе немає…

Олександр скривився, згадавши, як кілька років тому його найкращі менеджери, в яких він вклав стільки сил і грошей (їхніх зарплат вистачило б йому на кілька років безбідного існування), раптом заговорили поміж собою про створення профспілки.

Невдячні…

Він негайно викликав їх до себе (стукачів завжди вистачало, як же без них?) і довго говорив з ними. Олександр перевершив самого себе. У результаті менеджери вийшли від нього з новими, значно вищими, посадами у трудових книжках і з твердим переконанням, що краще сидіти тихенько і не баламутити народ. Бо то – його фірма, і він тут – цар і бог!

Потім Олександрові донесли, що десь у курилці його назвали великим маніпулятором. Наступного дня він заборонив курилки на території фірми під страхом смертної кари.

Краще бути маніпулятором, аніж дозволити, щоб робочий клас пхав носа, куди не просять. Менеджери наче зрозуміли його, а за пару років звільнилися один за одним. А це найкращі!

Ну і нехай! Зрадники…

Олександр згадав, як обіцяв собі зв’язатися з їхніми теперішніми роботодавцями і попсувати репутацію своїх колишніх працівників. Але так і не зробив цього.

Десь у глибині душі він пишався своїми менеджерами, бо після його школи вони на будь-якій роботі будуть неперевершеними. Недаремно він вклав у них так багато!

Але любові так і не отримав взамін.

На душі було кепсько. І очікуваний лист не дав полегшення.

«Доброго вечора! Перепрошую, що не написав раніше, – я був на парастасі, а вас не побачив…»

Ти ще мене звинувачувати будеш, молокосос!..

«…На гурті мені сподобалося!..»

Ще б пак! Ледарі! Треба платити їм менше, щоб вони більше працювали!

«…Особливо сподобався мій менеджер Юра, видно, що фахівець і людина хороша…»

Якщо це все, на що ти здатен, то завтра тебе тут не буде!

«…А от Антон Васильович трохи смикався, якийсь невпевнений мені видався, наче хотів свій авторитет показати серед підлеглих, а показувати не було чого…»

А це вже цікавіше…

«…Коли я спитав у нього про парастас і похорон Олексія і чи піде хтось із гурту, він зробив вигляд, що не розчув, і я мусив повторити запитання…»

Стара звичка: перепитати, щоб мати час придумати відповідь.

«…Костянтин Богданович здивував мене тим, що прийшов у тому самому одязі, що й у понеділок, а в офіс, кажуть, не комільфо ходити два дні поспіль в одному строї…»

Ти диви, який спостережливий!

«…Його помічниця Анжела, здається, накидала оком на Олексія, тому дуже здивувалася, що у нього на фірмі була дівчина…»

Що ж тут дивного, нормальний пацан!

«…До речі, його дівчина зараз на лікарняному, на парастасі її не було, тому планую побачитися з нею завтра на похороні. Кажуть, трохи ненормальна. Цікаво буде познайомитися…»

А ім’я? Ім’я, ідіот!

«…І ще одна білявка у вас є, схожа на тигрицю…»

Ілона, гм… у кожного свої асоціації…

«…Вона, здається, хотіла мені щось розповісти, але завадив охоронець…»

Конкретніше, бовдуре!

«…Вона щось знає. Спробую поговорити завтра. Бувайте».

Та-ак, ввічливості тебе ніхто не вчив, як я бачу, ну нічого, цей недолік ми виправимо!

Олександр відкинувся на спинку крісла.

Його дім знаходився на території фірми і він мав можливість тримати руку на її пульсі цілодобово. Але його пульс останнім часом давав збої.

Олександр відкрив записника і торкнувся паперу золотим пером: Підозрюваний № 2: головний юрист фірми «Конвалія» Костянтин Богданович Дудай. Круглолиций, в окулярах, зразковий сім’янин, родич по батьковій лінії. Але це нічого не міняло.

Навпаки…

Він поглянув на монітор, перш ніж вимкнути комп.

Боронь тебе Боже збрехати мені… Боронь Боже…

Олеся бігла і бігла карпатським лісом, але орк не відставав. Раптом ліс розступився, вона спіткнулася і впала навколішки. Намацавши перед собою рейку, відчула, як вона двигтить. Десь по цій рейці рухався потяг. Десь зовсім поруч.

Позаду почувся войовничий вигук.

– Попалася, с…ка!

Олесю, що повільно озирнулася, умить засліпив ліхтарик. Дівчина підняла вільну руку, щоб захиститися від світла.

– А ти швидко бігаєш! – мовила якомога спокійніше, але голосно.

Орк цього не чекав. Зупинився, важко дихаючи. У руці тримав шампур, з якого скрапувала на землю кров.

За хвилину:

– Ха! А ти думала, шо втечеш? – спитав, вставляючи для зв’язки слів недруковані вирази.

– Думала, але помилилася, – так само спокійно і голосно.