Анна Хома - Терези

– А тепер сідай і говори. – Шеф сів у своє крісло, погойдуючись в ньому із боку в бік. – Що ви замислили разом із Лускувцем? Чому він так настирливо радив взяти тебе на роботу? Які схеми ви розробляли? Хтось працює з того боку паркану, і я досі не можу схопити злодюжку, який краде медикаменти з мого складу. Нема Лускувця, і ти влаштувався сюди, щоб знайти йому заміну? Якщо крадіжки припиняться, я знатиму, хто винен. Тому тобі краще розповісти мені зараз, поки я хочу слухати. Бо потім благатимеш, щоб тобі дали слово…

Усе це він говорив тихим, заколисливим тоном. Після великої порції солянки в забігайлівці при трасі Максим відчув, як розслабляється і потрапляє в тенета цього голосу, як прагне довіритися йому і розповісти все-все, не криючись…

Фірма в шоці, Максе…

Максим здригнувся. Голос Лешека прозвучав так виразно, наче той власною персоною сидів на краєчку цього величезного столу і усміхався. Він часто усміхався, насолоджуючись життям, а не його замінниками…

Може, й справді ніхто від тебе, Лешеку, такого не чекав? А отже, ті, хто винен у твоїй смерті, теж такого не чекали. А це означає…

Максим різкими рухами потер очі. Трохи розвиднилося. Трохи.

– Я ще не всіх опитав. Увечері ви отримаєте звіт. А тепер… підпишіть, будь ласка, заяву, бо інакше, кажуть, що не приймуть мене до вас на роботу…

Директор примружив очі й висунув навмання одну із шухляд.

– Я лягаю спати до дванадцятої, тому краще тобі вкластися в ці терміни.

– Як скажете…

Олександр залишився сам. Його називали на фірмі великим маніпулятором. А ось цей, малий і недосвідчений, чомусь не піддавався на його маніпуляції…

Чому?

Він заклав руки за голову і, похитуючись у кріслі, задумався.

Як гарно все починалося. Тоді, давно.

Дев’яності роки були часом злиднів, розвалу всього, що набудували за сімдесят два роки, але також і часом нових можливостей. Ще на другому курсі фармацевтичного факультету Олександр Кондур зрозумів, що якщо не він, то хто? І закрутилося!

Разом із двома своїми друзями-сусідами по гуртожитку медичного інституту він організував доставку медикаментів у аптеки, щоб мати гроші на студентське життя. А за два роки вони вже заснували мале приватне підприємство «Конвалія», бо справи несподівано пішли вгору. Тоді вони були лише одним із багатьох малих постачальників ліків у аптеки, вклали у цей бізнес усе, що мали, а мали вони небагато, аж вчасно нагодилася криза 98-го року і багато їхніх конкурентів зникли у вирі часу. А їхні прибутки зростали.

Олександр узяв на себе управління фінансами й контакти з виробниками, а партнери – комерційні операції та логістику.

Аж тут один зі співвласників почав вести переговори з інвесторами за спиною інших. Отоді вперше і проявилися нюх і хватка Олександра Кондура, що безжально викреслив зрадника зі свого життя і з життя фірми. Частину території першого складу довелося здавати в оренду, але вони втрималися і навіть наростили товарообсяг.

Фармдистрибуція на початку нульових вимагала нової інфраструктури, щоб мати багато товару, але при цьому скоротити логістичні витрати, а це, у свою чергу, вимагало відкриття нових складів, а отже – значних капіталовкладень, яких друзі не мали. Довелося залучати інвесторів.

Цей період свого життя Олександр не любив згадувати, пошуки інвесторів для «провінційної» фірми заводили його в такі хащі, що він молився, аби вийти з них живим, але в тому плаванні з акулами викристалізувався його характер. І коли врешті-решт одна європейська фінансова структура придбала у них третину акцій – він відчув себе справжнім вовком фармбізнесу і з того часу вже не скидав обертів…

Зателефонувала дружина. Спитала, чи чекати його на обід. Мабуть, знайшла розбитий глюкометр. І прикидала, чого від нього ще чекати….

– Буду, обов’язково буду, – майже радісно відповів Олександр і приготував собі чергову дозу інсуліну «Лантус» фірми «Санофі» у шприц-ручці. Дружина здивувалася. Він посміхнувся. Спогади про минуле завжди діяли на нього заспокійливо.

Перед виходом поглянув на порожнє крісло для прохачів.

Той не потрапляє на гачок маніпулятора, хто сам пережив таке, що словами його не залякати…

Або…

Тихо причинив за собою двері й кивнув Алісі, мовляв, розслабся. Аліса теж здивувалася, аж олівець випав у неї з рук.

Або сам непоганий маніпулятор. Навчений цього з дитинства…

Аліса витягнула з сумочки – дорогої, між іншим, не те, що в інших! – пудреницю і провела пензликом по вилицях.