Анна Хома - Терези

– Ти знаєш, що я з тобою зараз зроблю?

– Розкажи мені.

І знову ступор. Темрява довкола та обриси великої темної фігури, з якої ллється світло, нагадали їй дитинство, коли Олеся з татом дивилася в кінотеатрі фільм про інопланетян, тремтячи від страху. Різниця полягала в тому, що зараз ефект присутності був приголомшливий.

І ще… Через те світло вона ніяк не могла розгледіти його обличчя.

– Швидше розказуй, бо не встигнеш… – поквапила орка, вказуючи рукою йому за спину.

Під впливом наркотиків реакція у нього була, м’яко кажучи, млява. Величезний сніп світла за спиною орка щомиті поглинав усе більше простору довкола, наближаючись стрімко й безжалісно, і тільки коли оглушливий гудок потяга розметав тишу Карпат на цурки, її переслідувач обернувся.

Олеся рвонула з місця, сподіваючись встигнути, але марно. Темрява накрила її з головою…

…Олеся відкинула ковдру і втупилась у стелю.

Тінь від абажура химерно похитала трьома головами. Автівка з увімкнутими фарами поїхала далі, а її дракон залишився.

Спати дівчина більше не могла. Лежачи на ліжку в кімнаті на четвертому поверсі по вулиці Угорській, вона сповзала в чорне урвище, на дні якого отаборилися чудовиська з карпатських гір, взявши її душу в заручники.

І найгірше те, що вони не з’явилися там нізвідки. Це вона власноруч привезла їх із собою в багажі зі спогадів, поселила у власній голові і ковтала снодійне, вперто не звертаючи на них увагу весь цей рік.

Аж поки вони не зміцніли й не почали їй мстити.

Вона підвелася на лікті, простягнула руку й намацала шухляду в приліжковій тумбочці. Долоня одразу змокріла.

Почекавши, поки кімната зупинить свій танок, дівчина висунула шухляду і навмання витягла звідти коробочку зі снодійним. Звично, ніби все життя тільки тим і займалася.

Зараз мине…

Усі свої колишні обіцянки відігнала подалі. Увімкнувши бра, помітила півлітрову пляшку кока-коли на тумбочці й слабо втішилася, що не треба йти на кухню по воду. Відкрутила кришечку.

Напою було дуже мало, на самому денці.

Вистачить.

Ще трошки, ось-ось – і настане полегшення. Гіпноген діяв майже миттєво. І головне – жодних сновидінь!

Витерла вологу долоню об ковдру.

Витягнула блістер з упаковки.

Намірилася добути звідти таблетку – білу, круглу, в оболонці, відділену вальною рискою, і… не побачила її на місці.

Блістер був порожній.

Жодної таблетки не зосталося.

Жодної. З дев’яти.

Але безкінечність врешті-решт завершить своє існування. Вичерпає себе всю, до краплі. Безкінечність невдовзі помре. Наприклад, передозує снодійне…

Ковдра вже не рятувала. Зовнішній світ намагався проникнути до її фортеці всіма відомими йому способами, а перекинуті вагони її життя лежали біля насипу, де триголовий дракон тримав у пазурах ключі від її щастя…

Учора був парастас, а сьогодні похорон. Батьки чекали, що Олеся піде з ними, та марно.

Як сказати їм, що там будуть ті, хто винен у його смерті? І як їй стояти біля його труни: живій поруч з мертвими? Дивом уцілілій…

Олеся повернула голову до тумбочки, ледве стримуючись, щоб не перевірити в сотий раз упаковку з-під снодійного.

Пам’ять потроху збирала уламки спогадів воєдино.

День – понеділок, дата – дев’яте червня, час – ранок…

…Ванна кімната. На підлозі – калюжа води. Холодно.

Вона сидить у цій калюжі. Її кофта, лосини, обличчя і волосся мокрі. Одна тапка – у кутку ванної, другої не видно. У голові сутінки, у горлі дере, хочеться лягти в цю калюжу і потонути.

Їдкий специфічний запах викликає напади нудоти, але вона стримується.

Сидить на підлозі й чекає. Чекає, поки ванна кімната хоч трохи зупинить свій танок. Нарешті, ухопившись за ручку, зводиться на ноги.

Людина у дзеркалі дуже бліда. Дивиться червоними запухлими очима, мокре скуйовджене волосся прилипло до обличчя, підборіддя у якійсь сажі.

І зіниці неприродно розширені…

Покліпала, провела рукою по підборіддю – ні, не сажа… Плеснула на себе водою, тремтячи від холоду і ще від чогось… незрозумілого.

Рвучко розвернулася до унітаза і виблювала. Заточилась, але на ногах встояла.

Тепер вона знала, що так їдко тхнуло. Її власне блювотиння.

Олеся спустила воду і по стінці, похитуючись, дісталася своєї кімнати. За вікном починало світати. Ранкове сонячне світло – зазвичай тихе і лагідне – боляче різонуло по очах.

Ледве спромоглася стягнути з себе мокру одежу й, знесилена, заповзла під ковдру й відключилася.