Джон Гришэм - Фірма

Насправді його звали не Джордж, та за двадцять років до цього імені так звик, що вже й забув справжнє. Наприкінці шістдесятих він відкрив для себе Карибське море з його тисячами маленьких островів, де жили нехитрі люди, що розмовляли англійською, і тоді вирішив, що це і буде його дім. Гроші він поклав у банки на Багамах, в Белізі, в Панамі, та звісно, на Великому Каймані. Він звів будинок на безлюдному узбережжі Малого Каймана і останні двадцять років займався тим, що плавав по всіх Карибах на своїй тридцятифутовій шхуні. Все літо й частину осені він не відпливав далеко від домівки. А от із жовтня по червень буквально жив на судні й мандрував від острова до острова. Він уже побував на трьохстах острівцях Карибського басейну. А якось навіть два роки не покидав Багами.

— Тут цих островів тисячі, — розповідав він. — Якщо не сидітимеш на одному місці, вони вас ніколи не знайдуть.

— А тебе й досі розшукують? — поцікавився Мітч.

— Я не знаю. Ти ж знаєш: я не можу їм подзвонити й розпитати. Хоча... я в цьому сумніваюся.

— А де буде найбезпечніше переховуватися?

— На цьому судні. Це прекрасна невеличка яхта-шхуна, і коли ви навчитеся з нею справлятися, вона стане вашим домом. Знайди собі де-небудь невеликий острівець — чи Малий Кайман, чи Брак — вони обидва мало заселені — і побудуй там будинок. Зроби те саме, що і я. Ви більшість часу проводите на борту судна.

— А коли ти перестанеш хвилюватися про те, що тебе можуть знайти?

— Я про те й до сьогодні думаю. Але вже не хвилююся. Скільки тобі вдалося вивезти?

— Вісім мільйонів, — відповів Мітч.

— Чудово. Гроші в тебе є, тепер роби, що сам захочеш, тож забудь про них. До кінця життя просто плавай, відвідуй острови. Ти ж розумієш, буває в житті й набагато гірше.

Чотири дні шхуна прямувала до Куби, а тоді її оминула й повернула до Ямайки. Вони придивлялися до дій Джорджа і слухали його уроки. Той двадцять років водив вітрильники по Карибському морю і був людиною дуже обізнаною й терплячою. Рей як лінгвіст уважно слухав і запам’ятовував слова, такі як спінакер, щогла, ніс, корма, за кормою, румпель, лебідки для фалів, щоглове кріплення, ванти, штормові леєри, пілерси, листова лебідка, дугові релінги, комінгси, транець, натяг шкота, генуезький стаксель, грот, клівер, полотно утлегар, стаксель шкот, кулачкові кріплення, відтягнення гіка. Джордж навчав, як виконувати кренгування, як лавірувати, іти в бейдевінд, прокладати курс, переміщати баласт, орієнтуватися. Рей вивчав терміни, Мітч набував навичок.

Еббі майже не виходила з каюти, усміхалася лише для годиться. Життя на плаву їй було не до душі. Вона сумувала за своїм будинком і переживала, що тепер з ним буде. Може, містер Райс хоч колись попідстригає траву та споле бур’яни? Їй так не вистачало тінистих вуличок, акуратних газонів, дітей на велосипедах. Все думала про їхнього собаку, сподівалася, що містер Райт його забере до себе. Вона переживала за своїх батьків — чи вони в безпеці, чи їм страшно. І коли вона тепер зможе їх побачити? Може, мине багато років; але якщо вони в безпеці, то вона потерпить.

І про теперішнє вона теж не могла не думати. А майбутнє залишалося невизначеним.

Наступного дня свого нового життя вона взялася писати листи. Це були листи до батьків, до Кей Квін, до містера Райса, до нових приятельок. Еббі знала, що ніколи не зможе ті листи відправити, та їй ставало легше, коли викладала свої думки на папері.

Мітч з обережністю спостерігав за нею, але не втручався. Та й що він міг сказати? Може, за кілька днів вони все-таки поговорять.

Під вечір четвертого дня, у середу, на горизонті виник Великий Кайман. Поволі оминувши його по колу, судно стало на якір за милю від берега. Зайшло сонце, і Баррі Ебанкс попрощався з ними. Мак-Діри йому щиро подякували. До берега він дістався на гумовому плоті. Він мав причалити подалі від Бодентауна, у третій секції свого клубу, а тоді зателефонувати комусь із капітанів, щоб забрали його на човні. Так він буде впевнений, що все гаразд. Та Ебанкс не очікував ніяких проблем.

Резиденція Джорджа на Малому Каймані складалася з головного невеликого дерев’яного будинку, пофарбованого в білий колір, і двох менших прибудов. Зведені вони були далі від берега, найближчого не було видно навіть з маленької затоки. У найменшому будиночку мешкала жінка з місцевих, вона й вела господарство. Звали її Фей. Мак-Діри спинилися в головній будівлі і намагалися звикнути до нового життя. Рей, який лише нещодавно опинився на волі, годинами ходив по берегу, старався більше часу залишатися на самоті. Відчуття ейфорії він намагався не показувати. Вони щодня сідали у човен із Джорджем і, смакуючи віскі, плавали від острова до острова. Зазвичай поверталися напідпитку.