Джон Гришэм - Фірма

А на стоянці біля самого берега, причаївшись у тіні, стояв у великому солом’яному капелюсі Ламар Квін і розмовляв з підлітками з Індіани. Він помітив, як Рей зайшов до крамниці, і щось здалося йому знайомим. Здається, його хода когось нагадувала. Він підійшов до вікна-вітрини й зазирнув досередини. Біля холодильника з напоями стояв чоловік, його очі ховалися за сонцезахисними окулярами, але ніс і вилиці були дуже схожі. Ламар і собі ввійшов до крамниці й вибрав пакуночок чипсів. Коло каси він почекав, і ніс до носа зіткнувся з чоловіком, який не був Мітчем Мак-Діром, але дуже вже нагадував його.

Це був Рей. Ну, певно що він. Обличчя засмагле, волосся коротко так підстрижене, що й зачіски годі визначити. Очі ховалися за окулярами. Зріст такий самий. Та ж сама хода.

— Як ся маєте? — звернувся Ламар до чоловіка.

— Та непогано. А ви? — і голос виявився схожим.

Ламар заплатив за чипси й повернувся на автостоянку. Там кинув пакунок до урни біля телефонної будки й швидко пройшов далі до крамнички з сувенірами, продовжуючи пошуки Мак-Дірів.

З настанням темряви подув прохолодний вітерець на узбережжя й пляжі. Сонце швидко зникло, а місяць не квапився його заступати. Стелю неба оповили хмари, морська гладінь набула чорної барви.

З настанням сутінків до пірса «Дан Рассел», який з берега простягався ген-ген у море, підходили рибалки. Групами по троє-четверо вони стояли на бетоні, закинувши вудки й мовчки дивилися вниз на воду. Вони спиралися на металеву огорожу, стояли майже нерухомо, часом тільки спльовували у воду та перекидалися словами. Вони насолоджувалися бризом, тишею і спокійною водою більше, ніж нечастими рибинками, що зрідка наважувалися хапнути наживку. Це були чоловіки з півночі країни, що приїжджали у відпустку щороку в одну й ту саму пору, спинялися в тому ж мотелі, і щоночі приходили на облюбоване місце на пірсі, аби порибалити й насолодитися морем. Під ногами стояли повні відерця з приманкою і вщерть набиті пивом сумки-холодильники.

Часом на пірсі з’являлися парочки, котрі наважувалися пройти сто ярдів до кінця. Закохані голуб’ята декілька хвилин стояли і вдивлялися в чорні лагідні води, тоді поверталися назад і милувались мільйонами миготливих вогників уздовж берега. Дивилися й на незворушних заглиблених рибалок. Рибалки їх не помічали.

Не помічали рибалки й Аарона Ріммера, який близько одинадцятої пройшов за їхніми спинами. На самісінькому краю пірса він викурив цигарку, недопалок кинув у воду. Здаля оглядаючи берег, він думав про тисячі мотелів, кондомініумів, бунгало, кімнат.

Пірс «Ден Рассел» був одним із трьох у місті. Збудований у західній частині берега Панама-Сіті-Біч зовсім недавно, був він найдовшим, із суцільного бетону. Два інші — старі й дерев’яні. У центрі пірса була невелика цегляна споруда, в якій розмістилася крамниця риболовного оснащення, бар і кімнати відпочинку. Вночі тільки ці кімнати були відчинені.

Від мотелю «Сі Галл Рест» туди було з півмилі. О пів на дванадцяту з тридцять дев’ятого номера вислизнула Еббі, проминула басейн із брудною водою й подалася пляжем. На ній були шорти, солом’яний капелюх і вітрівка з коміром, що затуляв вуха. Йшла вона поволі, тримаючи в кишенях руки, мала вигляд досвідченого відпочивальника, замисленого любителя піших прогулянок. За п’ять хвилин крізь двері прослизнув Мітч і так само пройшов за нею через брудний басейн. Він не зводив погляду з океану. Назустріч бігли підтюпцем по самому краю, аж розплескуючи воду, два спортсмени й перемовлялися між собою. Про всяк випадок під сорочкою на грудях він ніс свисток, що висів на мотузці довкола шиї. Усі чотири його кишені були напхані готівкою — тисяч шістдесят доларів. Дивився він на океан, а ще нервово поглядав на фігурку Еббі, яка йшла попереду. Як тільки він відійшов ярдів на двісті, з кімнати вийшов Рей. Він зачинив двері, ключ поклав до кишені. Навколо пояса було намотано сорок футів чорної нейлонової мотузки, під нею сховано пістолет. Зверху все гарно прикрила простора вітрівка. За одяг та різні дрібниці Енді з них здер іще дві тисячі.

Рей дійшов до берега. Мітча він добре бачив, а Еббі вже стала ледь помітною. Пляж був безлюдним.

Була субота, наближалася північ, і рибалки майже всі порозходилися до наступного вечора. Еббі побачила невеличкий гурт із трьох чоловіків неподалік кімнат відпочинку. Вона їх проминула й неквапом пройшлася в кінець пірса, там оперлася на бетонну огорожу і задивилася в бездонну чорноту затоки. Далеко, скільки сягало око, у воді колихалися червоногарячі вогники буїв. На сході рівною лінією розташувалися білі й блакитні вогні каналу. Аж на горизонті блимало жовтим якесь суденце. На краю пірса вона була зовсім сама.