Посеред кімнати нагромаджувалися речі Кулагіної, витягнуті з багажного відсіку літака.
— Ах, навіть так? — скинув брови Омельченко, вислухавши довгу тираду на тому кінці проводу. Він з цікавістю покосився на Кулагіну. — Дуже цікаво… Так… Прекрасно вас розумію…
Потім Омельченко чомусь розреготався.
— Так, звичайно. Усього найкращого, — сказав полковник на прощання і повісив трубку.
— Ваші слова цілком підтвердилися, капітане, — сказав він Туполєву.
— Якщо не заперечуєте, полковнику, ми оглянемо речі арештованої, — запропонував Туполєв.
— Авжеж, — радо погодився той.
Кулагіна продовжувала демонстративно дивитися у вікно.
Саквояж Коржа знайшли в одній із двох великих дорожніх сумок. Туполєв поклав його на стіл і розкрив. Відтак жестом фокусника витяг папку з написом «Аршкришер-Симиреску». Розв’язав тасьму і побачив… довідник «Хто є хто».
На обличчях усіх присутніх промайнув подив.
Туполєв зазирнув у саквояж. Більше там не було нічого.
— Громадянко Кулагіна, де документи, викрадені вами в Коржа? — крижаним тоном запитав Туполєв, не випускаючи з рук «Хто є хто».
Кулагіна відірвалася від споглядання захмареного неба і байдуже подивилася на нього.
— Які документи, ментяро?
Туполєв насилу стримався.
— Я б на вашому місці був чемним. Матеріалів на вас досить для трьох довічних ув’язнень. Де компромат на Аршкришера?
Схоже, Кулагіна тільки тепер оцінила, що до саквояжа давно вже добралися. І нічого в ньому не знайшли. Тінь збентеження пробігла по її обличчю. Захоплення компромату на Аршкришера стало вершиною її кримінального таланту, і тут вона програти не могла. Тут усе було виконано бездоганно, і якби тільки Туполєв спізнився на п’ятнадцять хвилин, то вже сьогодні ввечері Аршкришер виклав би перед нею мільйон. Заповітний мільйон доларів.
А так виходило, що вона програла двічі. Не тільки операм, а й безвісному конкуренту, який поцупив у неї з-під носа плід її філігранних старань. З цим честолюбна душа Діани упокоритися не змогла.
Кулагіна підскочила, вихопила саквояж з-під носа, оторопілого Туполєва, перевернула його догори дном і розлючено труснула. Відтіля не випало анічогісінько. Тоді вона жбурнула його собі під ноги й істерично розреготалася. Регіт швидко перейшов у ридання. Навіть у цьому доля обдурила Діану. Навіть у цьому.
1
— Володю, приготуйся, у нас важливий гість! — у кабінет Туполєва заглянув Валерій. — Приберися тут, а то розвів бардак…
— Ти хоч скажи, кого чекаємо! — підхопився Туполєв і швидко оглянув свій робочий стіл. Чотири брудні чашки, гора чернеток. Коробки з-під касет.
— Сам побачиш, — пошепки сказав Валерій.
Двері за Полур’яновим зі скрипом зачинилася.
З того боку почулася якась метушня. Туполєв напружився. Валерій увійшов першим і навстіж розчахнув двері перед… перед…
— Андрію! — закричав Туполєв, підскакуючи зі свого місця. — Ти ж говорив «через чотири дні»! Ти ж говорив, лікарі не дозволяють… Ах ти шельмо! Це тебе Полур’янов підучив, як начальство морочити!?
Поки Туполєв душив у обіймах схудлого Андрія, Валерій аж заходився від беззвучного реготу.
— …Ну так що, завтра махнемо на рибалку? — запропонував Туполєв.
— Вибач, але ми з Андрієм сьогодні ввечері їдемо. У відрядження, — раптом посерйознішав Валерій.
— У яке ще відрядження? — сторопів Туполєв.
— В Одесу.
— А мене, виходить, із собою не берете?
— Звісно ні. Річ у тім, що тобі тут передали один документ. Думаю, після того, як ти з ним ознайомишся, тебе в Одесу і калачем не виманиш. Тим більше, що два роки тому ти вже був у відпустці. Тепер моя черга!
Туполєв розгорнув складений навпіл аркуш, що його Валерій представив, як документ, котрий підлягає негайному ознайомленню. І обомлів.
«Шановний Володимире Ігоровичу!
Дуже прошу вас зайти в комп’ютерний сьогодні о 17–30. Нам обов’язково потрібно поговорити (по особистому питанню)!»
Підпису під документом не було. Але і без усякого підпису Туполєву було ясно. Таня! Танечка… якщо, звичайно, це не ще один розиграш Полур’янова.
Поки Туполєв замріяно перечитував записку, Андрій і Валерій зникли.
Залишалося дочекатися кінця робочого дня.
2
— Пані та панове! — Маргарита аж сяяла. Такою гарною Нержин її ще ніколи не бачив. — Прошу вашої уваги!
— Сьогодні вранці, добродії, розсильний фірми «Гермес-Плюс» приніс мені ось це, — Маргарита підняла над головою, щоб усі бачили, великий конверт. — Він сказав, що на вимогу замовника я мала одержати це послання саме сьогодні. Хоча замовлення було оформлено ще тиждень тому.
Читать дальше