Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

— Ви можете показати негативи?

— Можу. Звичайно я віддаю негативи замовникам, але цього разу вийшло інакше, — Ілля підійшов до драбини, яка забезпечувала доступ до високих антресолей із пронумерованими шухлядками.

— Чому саме цього разу вийшло інакше?

— По-перше, замовники були незадоволені. Вони сказали, що я назнімав багато зайвого, і вибрали для друку десь лише одну третину з того, що було на плівках. Вони самі відмовилися від негативів. А, по-друге, один хлопець, Льоша, він, здається, був на тім весіллі, купив у мене вісім чи десять знімків, з тих, що забракували замовники. Запропонував гарні гроші. Навіть занадто гарні за таку дурницю. Я подумав: якщо фотографії з цих негативів ідуть так дорого, виходить, не потрібно квапитися плівки викидати… От чому я і кажу, що вийшло інакше. Зазвичай я негативи або викидаю, або віддаю.

Ілля спустився з драбини зі сріблястим пакетиком, у якому зберігалися плівки.

— Що ви бажаєте подивитися?

— Для початку ті кадри, які купив у вас Льоша, — сказав Туполєв, пам’ятаючи, що саме так відрекомендувався подружжю Мишаків Юрій Роговцев.

Ілля вийняв з пакетика дві плівки. Одну відклав убік, а другу зарядив до приладу, чимось подібного до діапроектора, та погасив світло.

— Ті кадри, що замовляв Льоша, позначені хрестиками прямо на плівці. Ми знайдемо їх за дві секунди, — запевнив він.

Поки Ілля повільно прокручував плівку в пошуках своїх позначок, Туполєв дозволив собі відключитися.

Він думав про Андрія. Як вийшло, що Андрій пішов на квартиру Кулагіної? Навіщо? На що розраховував? Чому коханець Кулагіної став стріляти в Андрія?

Ілля торкнув його за плече.

— Володимире… Подивіться… Ось перші три кадри…

Туполєв стрепенувся. Але негативи є негативи. Здається, якийсь чоловік. Здається, якась жінка.

Але який саме чоловік? Яка жінка? Обличь майже не розібрати. Усе червоно-зелене. Ні, від негативів пуття мало. Тим більше, що шефу на планерці хотілося б пред’явити щось більш істотне.

— От що, Ілля. Ви можете надрукувати мені те саме, що ви надрукували для Льоші?

— Про що мова! Почекайте п’ятнадцять хвилин — і фотографії ваші! — зрадів Ілля. — Зараз заведу машину!

Туполєв залишив студію у значно кращому гуморі.

У його руках тепер було п’ять ще вогких фотографій Аліка Хайдарова і Діани Кулагіної, які обідали в ресторані «Італійський гриль» у п’ятницю 20 червня.

— Я з міліції. Хотів би навести довідки щодо виданих віз. Можливо, недавно візи одержали громадяни, підозрювані в тяжких злочинах, — почав Полур’янов.

— Ми із задоволенням надамо вам всю інформацію, — запевнив Іцхак Коган, тридцятирічний чоловік із гривою рудого волосся і мідною бородою, дуже елегантно підстриженою. — Але нам потрібно знати, хто саме підозрюється.

— Веніамін Северович Корж, — чітко мовив Валерій.

— Немає нічого простішого, — Іцхак повернувся до комп’ютера й набрав прізвище, ім’я і по батькові на клавіатурі.

Чекати довелося недовго. Через хвилину Іцхак знову подивився на Валерія:

— У Веніаміна Северовича Коржа таки відкрита віза. Вже чотири з половиною роки. Зрозуміло, перш ніж її відкрити, ми наводили відповідні довідки в МВС. Нам повідомили, що Веніамін Корж чистий перед законом.

— А Діана Андріївна Кулагіна? — запитав Полур’янов.

Іцхак повторив ту саму процедуру, пильно дивлячись в екран.

— Ні, такої немає.

— Точно?

— Абсолютно. Комп’ютер брехати не вміє.

— Може, візу видано позавчора?

— Ні, навіть якби візу видали вчора за п’ятнадцять хвилин до закінчення нашої роботи, вона все одно потрапила б у базу даних. Усе, що було вчора, уже тут.

— Хіба ви вчора працювали?

— Ми ж посольство Ізраїлю. А в мене на батьківщині неділя — робочий день.

— Тоді скажіть, можу я подивитися документи на оформлення віз, виданих учора, чи для цього потрібен спеціальний дозвіл?

— Узагалі потрібен, але я ж розумію, що ви його все одно дістанете.

Іцхак передоручив Валерія турботам свого референта Бенджаміна. План був простий: він перегляне фотографії усіх, хто одержав учора візи. Може, серед них мигне знайоме обличчя з Клубу зразкових чоловіків? Чи з фірми «Сибірське хутро»? Чи з «Золотого кореня?»

Бенджамін відімкнув сейф і поставив на стіл шухляду з документами.

— Ось, це вчорашні, — сказав він і, тривожно покусуючи губу, залишив Валерія наодинці з документами.

І вже невдовзі Полур’янов побачив перше знайоме обличчя: Лідії Никифорівни, його шкільної вчительки ботаніки. Виявляється, її дочка Євгенія, котру він добре знав, вийшла заміж за громадянина Ізраїлю Ефроїма Бішкінзона і тепер проживала в місті Беер-Шева. «Ну Женька дає!» — подумав Валерій. Спогад про Євгенію Дюкову так глибоко затягнув його у минуле, що він ледь не пропустив ще одне дуже, знайоме обличчя.