Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

— Ти хочеш сказати, що ми, можливо, маємо справу зовсім не з Аршкришером, а з якимось німцем на прізвище Вальдштоффен? — недовірливо запитала Іра.

— Приблизно так. Але для того, щоб бути певним, я мушу розшукати фотографію Вальдштоффена. А краще — його особисту справу. Десь тут повинні бути протоколи його допитів. Але де саме — сказати важко. Нас цікавить будь-який папірець з ім’ям «Вальдштоффен». Почнімо з Магдебурга.

Минуло дві години, а ніяких згадувань про Вальдштоффена в документах по Магдебургові відшукати не вдалося.

Іра з незвички увесь час покахикувала від надміру пилу. Коли виявилося, що стільки часу змарновано, вона зовсім упала духом. Нержин спробував утішити її: мовляв, папери можна шукати по архівах місяцями, і їм ще дуже пощастило, що всі матеріали по Німецькому повстанню зібрані в одному місці.

— Тепер перевіримо матеріали по Берліну, — впевнено сказав Сергій, хоча був уже майже на сто відсотків переконаний, що вони нічого не знайдуть.

Через двадцять хвилин Іра підсунула йому папку з грифом «Цілком секретно».

— Послухай, тут є щось, схоже на прізвище Вальдштоффен. Тільки усе написано по-німецькому.

— Ану…

Нержин розгорнув папку.

— Та-ак… «Такому-сякому, начальнику такого-то відділу штабу радянських військ у Німецькій Демократичній Республіці. За уточненою агентурною інформацією, колишніми нацистськими злочинцями є такі особи…» От, далі, як бачиш, шість імен, четвертий — Вальдштоффен. Я тільки не зовсім розумію, чому поруч із ним у дужках написано «Антон Симиреску». А, ось під списком: «У Додатку 1 дані досьє на кожну з перерахованих осіб».

Через десять хвилин вони знали про Аршкришера все, про що тільки можна було довідатися з досьє, підготовленого зі справді німецьким педантизмом товаришами зі спецслужб НДР.

Туполєв повернувся додому з твердим наміром нарешті виспатися.

— Володю, ти їсти будеш? — запитала мати зі своєї кімнати. — А то я зараз борщ розігрію і котлети посмажу.

— Ні, ма, спасибі, відпочивай. Якщо захочу — сам як-небудь розберуся.

Туполєв підклав під голову пару подушок, ліг, розкрив «Навколо світу», почуваючи, як тіло занурюється в блаженний спокій.

Почав читати матеріал про австралійських аборигенів і сам не помітив, як задрімав. Його розбудив телефон.

— Володю? Ти не проти, якщо я під’їду? У мене новини. Погані.

Голос Валерія Туполєву дуже не сподобався.

— Говори відразу, — зажадав він.

— Андрія поранено. Він у вкрай тяжкому стані. Я дзвоню з лікарні.

— Хто?!

— Стріляв коханець Діани Кулагіної. Володю, я зараз під’їду. Усього по телефону не розповіси.

— Може, краще я до тебе?!

— Ми з тобою Андрію зараз нічим допомогти не зможемо. Тож чекай.

Через годину Туполєв знав усе.

— Так, наламав Андрюха дров… Гірше не придумаєш. Коханець Кулагіної стріляє в співробітника карного розшуку. Той убиває його наповал. Усе відбувається у квартирі Кулагіної. Сама Кулагіна зникає. Ну а що сусіди?

— Із сусідами, Володю, окрема історія. Вчора на виклик нібито сусідки Кулагіної до них у двір із тамтешнього райвідділу приїжджала оперативна група, аби затримати трьох озброєних осіб на «Ауді». Одного нашого тяжко поранили. Ну, а бандитів покришили з автоматів, але, завваж, сусідка Кулагіної, Шинкарук Алла Тарасівна, запевняє, що виклику не робила. Оперативники вчора походили ще по квартирах, порозпитували. Марно. Кулагіної, до речі, вдома не було.

— Гм, — Туполєв почухав потилицю. — Чому ж Андрія понесло до Кулагіної? А що це за одні на «Ауді»?

— Можна сказати точно — бандюки. Але документів при них не виявлено… Словом, особи встановлюються. А машина, на якій вони розсікали, уже два роки у розшуку…

— Ну добре, а що ще? Що свідки, зрештою?

— Зараз там працює наша бригада. Знайшли одного, сталінського сокола, котрий бачив, як Кулагіна виходила з під’їзду і сідала в білий «Шевроле». Він навіть номер записав. Орієнтування ДАІ вже дали.

— Треба оголошувати розшук. Вона щонайменше свідок одного убивства й одного замаху на життя.

— Звісно. Але сам розумієш, що ми зможемо поставити її на розшук тільки завтра. А до завтра, може, вона ще сама з’явиться.

У цей момент задзвонив телефон. Туполєв узяв слухавку.

— Алло? Так, я. A-а, не очікував. Звичайно. Записуйте адресу…

— Дзвонив Сергій Нержин. Якщо пам’ятаєш такого. Говорить, має якусь цінну інформацію. Зараз приїде.

Поки чекали Нержина, Туполєв подзвонив у лікарню і поцікавився щодо Андрія. Там відповіли, що перша операція пройшла успішно, але незабаром має бути друга. Андрій поки що до тями не приходив.