Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

Льова стежив за Коржем уже два тижні. Справа ця була не з легких. Часто Веніамін Северович тікав від «хвоста», і лишалося тільки кусати лікті щоразу, як чорний «Мерседес» зникав. За цей ранок Льова губив його двічі. На щастя, обидва рази він ухитрився знову сісти на хвіст. Удруге йому пощастило біля банку «Дисконт Сі-Ейч».

Не встиг він знову «піймати» Коржа, як той зупинив машину і зник у банку, де, як устиг рознюхати Льова, знаходилися «камери схову» для особливо важливих вкладів. А коли побачив у руках у Коржа чорний саквояж, зрозумів, що не схибив. У тому, що в саквояжі — документи, які його цікавлять, у Льови не було жодних сумнівів. Здавалося, що розв’язка близька.

Коли поруч із Коржем з’явилася миловидна брюнетка в чорному костюмі, Льова не надав цьому особливої ваги. Бабієм Корж не був, але й обітниці безшлюбності теж начебто не давав… Але коли на одному з перехресть ця сама брюнетка в чорному залишила «Мерседес» із жаданим саквояжем у руках, Льова занервувався. А за хвилину з’ясувалося, що Корж, за яким він так довго ганявся, вже мертвий.

Одним оком дивлячись на дорогу, Льова набрав на мобільнику номер.

— Ісаку Лазаровичу? Це Льова. Думаю, вам треба знати. У мене новини.

— Що цього разу? — запитав хазяїн, не ховаючи невдоволення.

— Коржа убито, але убив його не я.

— Гм… Невже цегла упала на голову? — з недоброю іронією запитав хазяїн.

— Гірше. Якась дівка. Вона щойно застрелила його. Можна сказати, на моїх очах.

— А як наші папери?

— У тім-то й річ, що документи вона прихопила із собою. Зараз я переслідую її. Здається, у неї є спільник. Ви, випадково, не в курсі, хто б це міг бути?

— Ні… — після довгих роздумів сказав хазяїн. — Але це не має значення…

— Що накажете робити?

— Забери документи, а дівку і мужика — під асфальт.

Ще півгодини вони петляли по місту. Ще годину їздили просто так, аби розвіятися. Жінка встигла переодягтися в усе чисте й оглянути вміст саквояжа.

Купа документів. Чотири відеокасети, на одній із них одкровення свідка. Близько двох тисяч доларів, купюрами по п’ятдесят, перетягнені гумкою. Конверт із фотографіями, які жінка вже бачила, — вона і чоловік у «Італійському грилі». Конверт і відеокасету необхідно знищити якнайскоріше. А от папку, на якій червоним маркером виведено «Аршкришер-Симиреску», слід берегти, як зіницю ока.

— Нержин просто геній, — тихо сказала жінка, коли ознайомилася з умістом папки.

— Що за Нержин? — насупився Руслан.

— Та є там один історик. Уяви собі, він ще в суботу зробив припущення стосовно того, що лежить у цій папці, причому вгадав.

— Історик? — перепитав Руслан з легким подивом. — Ну якщо історик, тоді нехай буде хоч тричі генієм. Мене це зовсім не колише.

— Мене теж, — зізналася жінка.

Вони поставили «Волгу» в занедбаному парку — тут авто навряд чи хтось знайде. Жінка кинула прощальний погляд на свою улюбленицю і, узявши під руку Руслана, рішуче попрямувала до шосе. Зараз вони піймають таксі та поїдуть на холостяцьку квартиру Руслана. Або відразу по ізраїльські візи. Це вже вирішить Руслан.

— Можемо і по візи, відгукнувся він.

Раптом жінка заціпеніла. Руслан теж зупинився. Що сталося? Візи, паспорти…

— Послухай, любий, здається, я дещо забула…

Вони зустрілися рівно о дванадцятій. Іра пропонувала раніше, але Нержин звик по неділях провідувати дружину та дочку.

Нержин дуже боявся спізнитися, тому прийшов на побачення за п’ятнадцять хвилин до призначеного часу.

Коли Іра нарешті з’явилася з просвіту між будинками, його серце прискорено забилося. Вона наближалася неквапливо, поважно, помахуючи маленькою чорною сумочкою. Нержин бачив, як двоє хлопців обернулися та із замилуванням подивилися їй услід.

— Ти чарівна, — він поцілував їй руку та підніс три величезні білі лілії.

— Страшенно скучила за тобою, Сергійку, — Іра ніжно торкнулася губами його щоки.

Нержин розцвів.

— Я теж. Дуже радий тебе бачити, дуже. Прошу, — він галантно відчинив дверцята машини.

— Спасибі, — кивнула вона і граційно опустилася на переднє сидіння.

Агротехнолог фірми «Золотий корінь», Іван Балтин був наполовину українець, наполовину тувинець. Невисокий, рухливий, він знав Алтай, як свої п’ять пальців.

— Геологи? На наших плантаціях? — перепитав Іван, хитро примружившись. — Геологів не бачив. А от від ботаніків продиху немає. Наш сторож, Сидір Макарович, перед самим моїм від’їздом двох таких із бердана полохнув, а то зовсім життя від них не стало.