Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

Туполєв не сумнівався в тому, що Валерій пояснив Старикову, куди і навіщо він сьогодні їздив. Це сварливе «невідомо де» означало, що шеф незадоволення тим, як іде розслідування.

— Не зник я, Борисе Степановичу. Їздив в Озерне. Там знайшли джип Хайдарова. І ще мені треба було поговорити з прибиральницею.

— Ну і?

Туполєв поділився скромними результатами своєї поїздки.

— Отже, серйозних доказів ми не дістали, — підсумував він. — Але, принаймні, у нас з’явилися кандидатки на коханку Хайдарова.

— Ну і що? По-перше, одна з трьох — невелика точність. По-друге, по-твоєму що: як коханка — так відразу й убивця?

— Ні. Але тоді виникне резонне питання: якщо, приміром, ця Інга мала зв’язок з Хайдаровим, то чого вона відразу не зізналася? І що вона робила тієї п’ятниці?

— А мотив? Який ти мотив їй пришиєш?

— Ревнощі, — зненацька для самого себе випалив Туполєв. — Вона випадково довідується, що в Хайдарова є коханець. Спочатку вбиває коханця, а потім і Хайдарова.

— А Роговцева? Роговцева убиває за те, що він чоловік і теж міг бути коханцем Хайдарова? — глузливо спитав Стариков.

— Не знаю, Борисе Степановичу. Бігме.

— Погано, Туполєв. Якщо хочеш знати мою думку — про бабів треба забути. Усі ці шокери-перешокери, жіночі голоси на веранді — надто хисткий місток. От Валера сьогодні діло розповів — про Пашу на синьому «Вольво». Ним би і зайнявся.

— Яке діло? — Туполєв болісно силкувався пригадати, про якого Пашу йдеться.

— А от у Валери і поцікався. Все, йди працюй.

— Марудники з ДАІ надіслали нарешті відповідь із приводу автомобільного номера, який я знайшов у записнику Роговцева. На чому висить цей номер, угадай?

— На синьому «Вольво», — знизав плечима Туполєв.

— Не просто на синьому «Вольво»! А на синьому «Вольво», зареєстрованому два з половиною роки тому на ім’я Олександри Василівни Гроховської, 1947 року народження.

— Прекрасно. Просто чудово, — розвів руками Туполєв. — Ми знайшли колишню коханку Роговцева.

— Не смішно. Тому що у Гроховської є син, Павло Сергійович. Двадцять шість років, працює у фірмі «Сибірське хутро». Тямиш?

— Ага. От тепер утямив.

— Словом, Володю, Стариков порадив мені не гаяти ні хвилини і йти на розвідку в «Сибірське хутро». Але я вирішив усе-таки дочекатися тебе, а поки посидіти на телефоні, та побігати по комп’ютерному відділу. Усе-таки цікаво було, чи не числиться за цим Пашею чогось.

— Ну і як?

— Нічого.

— Зовсім?

— Тільки підозри, що він служив каналом передачі грошей між Юрієм Роговцевим і таємничим Іваном Івановичем.

— Ким-ким?

— Так, відповідно до свідчень Шкворникова, представлявся позикодавець Роговцева. Отож, Гроховський напевно може нас вивести на Івана Івановича. Але як знайти до нього підхід? Нам же нічого йому інкримінувати. Ми взагалі нічого про нього не знаємо.

— Ну так і нічого! Перед убивством Роговцев зазнав скрути. Інакше він не прийшов би позичатися до свого двоюрідного брата. Так?

— Авжеж.

— Навіщо він позичав гроші? Зрозуміло, щоб розрахуватися зі своїми боргами. Давай припустимо, що десь у неділю до нього вкотре завітав Павло Гроховський, але грошей не одержав. Відтак розлютився й отруїв Роговцева аконітом.

— Гаразд, а якщо вдати, ніби ми цього не знаємо і знати не хочемо?

— Навіщо? — підозріло запитав Валерій.

— Тому, що нам потрібно підозрювати Гроховського в убивстві. Скажи, адже якісь відбитки в квартирі Роговцева все-таки знайшли?

— Так, на кухонному посуді. Як і всякий холостяк, Роговцев не любив мити посуд. А злочинець вимив тільки те, з чого пив він сам. Тому там є відбитки Гени, самого Роговцева і ще чиїсь.

— От. І ще чиїсь. У такому разі, найпростіше припустити, що це відбитки Гроховського.

— Припущення — не доказ, пане слідчий, — уїдливо докинув Валерій.

— А мені не потрібен доказ. Мені потрібна тим часова впевненість. Бо нам дуже важливо, щоб Гроховський заклав нам своїх хазяїв.

— Блеф? — в очах Валерія блиснули веселі іскорки.

— Блеф, — підтвердив Туполєв. Але спочатку мені потрібно поговорити з паном Коржем.

— А навіщо?

— Він і є хазяїн Паші Гроховського.

Корж прийняв Туполєва у себе в офісі.

Директор «Сибірського хутра» виявився літнім сухорлявим чоловіком із вузьким обличчям, що робило його схожим на тхора. Показної привітності він не демонстрував, занепокоєння — теж.

— Доброго дня, — сказав він, міцно потискуючи Туполєву руку.