Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

— Гаразд, — пробуркотіла бабуся. — Ця дівчина, коли востаннє заходила, забула в мене пакет. Я заглянула в нього — там лежала течка. У мене правило — не копирсатися в чужих речах. Я вирішила: якщо вона їй потрібна — повернеться. А якщо ні — віддам їй пакет, коли прийде наступного разу.

— Я теж терпіти не можу пхати носа в чужі папери, — чесно зізнався Нержин. — Але, боюся, зараз мушу. Робота в мене така.

У теці виявилися кілька чистих аркушів, два старі олівці та візитка.

На ній не значилися ні назва організації, ні посада, ні адреса. Тільки ім’я, прізвище і телефон. Візитка належала Голубєвій Ірині.

Нержин чемно відмовився від запропонованої чашки чаю, пообіцяв Ользі Марківні, що з реєстрацією усе буде залагоджено і, ввійшовши в ліфт, розслаблено притулився до стіни. Ху-у-ух. Гарно було б, якби стара запитала в нього посвідчення…

Перед під’їздом стояв сірий джип «Ніссан» з тонованим склом. Сергій упізнав його відразу — саме цей джип учора зупинився на вимогу сержанта ДАІ, врятувавши його від огляду салону. Дверцята машини були відкриті.

Нержин завмер на виході з під’їзду і заходився ритися у кишенях, нібито шукаючи запальничку. Йому потрібно було хоча б кілька секунд, щоб усе обміркувати.

Отже, за ним стежать із того моменту, як він підібрав П’яту. Кому ж він примудрився наступити на хвіст?

Аж тут із джипа вийшов той самий високий кавказець, чий випадково перехоплений погляд запам’ятався Нержину, коли він від’їжджав від поста ДАІ. З ним були ще двоє, молодші. У поглядах усіх уловлювалася особлива професійна сторожкість.

— Мене звати Алік, — кавказець зупинився за два кроки від Нержина.

— Сергій.

— Ви, як і раніше, шукаєте зустрічі з Ірою?

Нержин не завагався ні на мить.

— Якщо Іра — П’ята, тоді так.

— Забирайте свою машину зі стоянки. Ми чекаємо вас на розі. Поїдете за нами.

— Я хотів би знати, з ким маю справу.

— А про це вам розповість Іра.

Чи шкодував згодом Нержин, що не скористався можливістю втекти? Адже кілька разів джип виривався вперед на сотню метрів, і на першім-ліпшім перехресті Сергій міг дременути геть. Навряд чи вони стали б за ним гнатися — якби його хотіли викрасти, він би вже давно сидів скутий по руках і ногах на задньому сидінні джипа. А його «Жигуль» чекав би свого хазяїна на стоянці до другого пришестя.

Авжеж, згодом Нержину довелося шкодувати про те, що він не скористався нагодою. Але тоді він розумів — утекти від Аліка, від Іри, від своєї долі він, звісно, міг. Та в цьому випадку решту життя прожив би людиною без совісті.

— Ех, Юро-Юро… мати такі гроші і стати таким ідіотом! Я вам не заздрю, слово честі! — Паша театрально закотив очі.

Поруч із озброєним до зубів Семеном Валентиновичем він почувався дуже впевнено і від цього йому ще більше хотілося почитати загнаній жертві мораль. Юрій Роговцев і справді був у безвиході. Грошей немає. Перспектив їх дістати — теж. «Лічильник» давно включено. Якраз лізти в зашморг.

— Хлопці, почекайте ще трошки, га? — злякано видавив Юрій.

— Та куди вже чекати! Мусимо діяти, — відрубав Паша.

— Може, я як-небудь відроблю, — запропонував Юрій.

— Був би ти гарною бабою, я б тобі сказав: «Лягай і давай відпрацьовуй». Прямо зараз. А так ти мужик, а ми на таке не ведемося, і шансів відробити в тебе, друже, немає.

Юрій зажурився ще більше.

Семен Валентинович дивився на все це з легкою відразою. Він не схвалював поведінки Паші, властивої «молодняку».

— Чекай, у тебе там, на квартирі, здається, фотографія була однієї такої симпатичної дівчинки! Вона б підійшла! — не вгамовувався Паша.

При цих словах Юрій скипів — Паша бовкнув зайве. В один стрибок, якому позаздрив би Тарзан, він підскочив до Паші та зацідив хамові у праву вилицю. Відтак повалив на траву і став молотити його кулаками з одержимістю людини, загнаної у глухий кут. Якби не Семен Валентинович, Паші довелося б дуже зле. Але Конєв зорієнтувався вмить: його важкий черевик щосили влупив Юрієві під дих. Той застогнав і відпустив Пашу. Конєв ударив ще раз — ребром долоні по шиї. Юрій непритомний повалився набік.

Він отямився доволі швидко. Паша і Семен Валентинович сиділи за два метри від нього.

— Доброго ранку, — гигикнув Паша, мацаючи пальцем розсічену губу. — Уставай, пішли. Ми, власне, не для того тебе сюди запрошували.

— А для чого?

— У нас для тебе шоу.